Стара жінка зникла з автобусної зупинки — але те, що зробило місто, розтопило серця
Автобусна зупинка на розі Вербової та Третьої мала свою власну погоду. Влітку промені сонця плели мереживо з тіней листя на асфальті. Відносно, узимку пара від пиріжковій навпроти обвивала скляну огорожу, ніби теплий подих. Це було звичайне місце — три лавки, розклад маршрутів з підірваними кутками, пошарпаний смітник — але мешканці Верховини звикли до тихого ритуалу, який тут відбувався.
Щодня о 8:15 ранку приходила пані Олена Бойко у синьому вовняному пальті, навіть у спеку, бо кишені були ідеально розмірені під дві книжки та пакетик сухарів для горобців. На голові — капелюшок із шовковою квіткою, а водієві вона завжди віталася по імені. Інші сідали в автобус, вона ж — не завжди. Важливо було те, що вона приходила — усміхнена, повільна, непохитна, як годинник на ратуші.
Але одного яскравого вересневого ранку її не було.
Спочатку ніхто не помітив. Люди спішили, автобус вирушив раніше, а в пекарні була черга. Але коли транспорт від’їхав, бариста з кав’ярні — Дарина Коваль, 19 років, яка завжди бігла за хвилиною — перебігла вулицю, щоб поставити гарячу чашку чаю на лавку. «Для вас, пані Олено», — сказала вона порожньому місцю, бо так казала щоразу, коли бачила синій плащ. Вона поставила чашку й нахмурилася. На лавці лежали лише крихти від вчорашнього хліба та акуратно складений шматок чогось м’якого.
Шарф. Блакитний, як безхмарне небо, з маленькою біркою на кінці.
Дарина підняла його і прочитала: «Якщо вам холодно — він ваш. — О.Б.»
Вона озирнулася навколо. Ні капелюшка, ні книжок, ні пані Бойко.
У іншому кінці міста Марія Шевченко, молода журналістка місцевої газети «Верховина», дивилася на мерехтливий курсор. Їй доручили писати про засідання міської ради та списки вибоїн, які «залатають, якщо вистачить коштів». Задзвонив телефон.
Дарина: Щось не так.
Марія: Що трапилося?
Дарина: Пані Б. не прийшла. Вона ніколи не пропускає. І залишила шарф.
Марії не потрібно було пояснень. Усі в окрузі знали, хто така «пані Б.» Якби автобусна зупинка мала свого святого, це була б Олена Бойко.
Марія перекинула фотоапарат через плече. «Виходжу», — сказала вона редактору. «Матеріал про людей».
Редактор, дід Іван — сивий, із запахом кави та золотим серцем — навіть не підвів голови. «Головне, щоб люди були цікаві».
На вулиці повітря кусалося, роблячи носи рожевими. Марія підійшла до зупинки, де Дарина стояла, схре́стивши руки під фартухом, з блакитним шарфом на шиї. Чашка чаю на лавці парувала, ніби вагаючись.
«Вона лишила це», — сказала Дарина, торкаючись шарфа. «Вона ніколи не залишала речі просто так. Вона дарувала їх людям. Тому чоловікові, що ночує за бібліотекою. Дівчинці без куртки минулої зими. Вона одягала їх на людей. Але залишити шарф ось так…» Голос Дарини здригнувся.
Марія озирнулася. Пекарня відкривалася й закривалася. Поштарь, Петро Гончар, зупинився й кивнув. Він теж був частиною цієї зупинки.
«Ви бачили її цього тижня?» — запитала Марія.
Петро почухав підборіддя. «Вчора годувала горобців. Дала мені м’ятну цукерку, сказала, що повітря смакує думками. Вона завжди говорила такі дивні речі. Я відповів, що не мав хороших думок зі школи. Вона засміялася».
Марія посміхнулася, але раптом усвідомила: лавка виглядала порожньою без синього пальта.
«Вона не сіла в автобус», — почувся голос. Автобус №7 зупинився знову. Водій, чоловік літ п’ятдесяти, зака
