Сьогодні, як завжди, прокинувся від звуків на кухні – тріщала сковорідка, шумів чайник, а повітря наповнювалося запахом смаженої картоплі. Це батько, Василь, готувався на риболовлю у передсвітанковій тиші. Старий мотоцикл, скриплячи, вже чекав у дворі, а він, поспішаючи, складав бутерброди, термос і перевіряв снасті. Намагався не шуміти, але все ж розбудив матір. Оксана відчувала нездужання ще вчора, але вирішила просто відпочити. Василь же, радіючи ранку на озері, не підозрював, що цей день принесе родині не спокій, а справжнє випробування.
Коли мотоцикл від’їхав, Оксана намагалася заснути, але їй раптом погіршало. Гострий біль пройшов по животу, голова запаморочилася. Вона крикнула:
— Андрію! Виклич швидку, сину!
Я, ще сонний, вискочив із кімнати, побачив бліду маму і одразу кинувся до телефону. Але швидка не їхала. Я годував її водою, вкривав ковдрою, а всередині мене охоплювало відчуття безвиході. Тоді, не знаючи, що робити, я обійняв її, притиснув міцно і… раптом відчув, як слабкість матері перейшла в мене. За хвилину вона розпрямила плечі, губи набрякли кольором:
— Сину, наче рукою зняло… Ніби й не хворіла.
Я відступив, важко дихаючи. У голові лунав один і той самий напівбожевільний сумнів — знову це. Знову я прийняв чийсь біль на себе. Цей дивний дар з’являвся в мене з дитинства. Інколи здавалося, що всередині мене живе хтось старий і мудрий, хто дозволяє зціляти, але ціною власних сил.
Тим часом Василь потрапив у халепу. На лісовому повороті його мотоцикл заглох, і лише дивом джип, що летів на швидкості, не знес його з дороги. Водій, чоловік у дорогій куртці, вискочив, переляканий, почав розмахувати руками:
— Ти цілий?! Брате, пробач! Тільки нікого не викликай, ось, візьми гроші — купиш собі нову машину!
Дістав дві товсті пачки гривень, втиснув Василю в руки, сів у джип і зник. Старий мотоцикл довелося тягнути на буксирі. А вже в сутінках він під’їхав додому. Оксана вийшла на ґанок, очі повні сліз:
— Василю, де ти був?! Я ледь не померла, а ти!.. Ну, і де твоя риба?!
А він, блідий, приголомшений подіями, стиснув гроші в руках:
— Це мені… за життя, Оксанко. Сьогодні все могло закінчитися…
Незабаром у їхньому дворі з’явився б/у, але міцний автомобіль. Василь сяяв, як дитина:
— От і маємо, тепер є на чому їздити до самої старості!
Я ж відлежувався. Мати бурчала:
— Ні від кого копійки користі – один вічно рибу тягає, другий лежить та в стелю дивиться! Одружився б вже, а то все самотнім ходиш!
Але незабаром я оговтався. Мене запросили допрацювати замовлення – встановити кухонні меблі у новому будинку. І там я побачив Соломію. Вона просто стояла і спостерігала, як я працюю. Жодного слова не промовила, але її погляд був сповнений теплої участі.
Наступного дня я знову пішов туди – нібито не вистачило фурнітури. Прикрутив ручки, а Соломія запропонувала чаю. Булочки, тиша, усмішки. І раптом я сказав:
— А якщо ми з тобою трохи погуляємо? У кіно сходимо. Я б тебе батькам представив, а ти мене – своїм. А потім, може, і весілля?..
Вона, не замислюючись, відповіла:
— Пішла б.
Так почалася наша історія. Батьки були щасливі, Соломія всім сподобалася. Мене поставили бригадиром, робота йшла добре, а незабаром ми дізналися – чекаємо дитину.
Інколи я згадував бабусині слова:
— Бувають люди, у яких немає сили жити. Ось вони й сидять, ні до чого не прагнуть. Таким, як ти, Андрійку, треба бути поряд, але не забувати й себе берегти.
Я й намагався. Не показував нікому, як важко мені після таких «передач». Мовчав, коли називали самотнім. І лише сам собі визнавався – якщо це дар, то нехай буде. Головне, що тепер я не сам.
