Дівчина стояла по той бік огорожі. Її намір стрибнути з мосту був очевидним…
На початку нічної зміни «швидка» привезла молодого чоловіка. Його автомобіль на перехресті зіткнувся із позашляховиком. Після багатогодинної операції пацієнта відвезли у реанімацію, а хірург Олеся Володимирівна в ординаторській записувала перебіг операції.
— Кава, Олесю Володимирівно. — Досвідчена медсестра Наталія Олегівна поставила на край стола чашку.
— Дякую. Коли пацієнт отямиться, покличте мене, — не відриваючись від записів, сказала Олеся.
— Відпочиньте, поки � можливість. Поки все тихо.
— Ви ж знаєте, таке почаття зміни ні до чого доброго не віщує, — відповіла Олеся.
І як у воду дивилася. Не встигла допити каву, як привезли нового хворого. До ранку вона ледве трималася на ногах і заснула прямо за столом, схиливши голову на папери. Але тут її розбудила Наталія Олегівна — пацієнт після аварії прийшов до тями.
Олеся могла сказати, що її зміна закінчилася, хворого огляне інший лікар, але встала й пішла до реанімації. Не в її правилах йти додому, не переконавшись, як почувається прооперований нею пацієнт.
Під лампами денного світла лінолеум у коридорі блищав, немов водяна гладь. Олеся тихо увійшла до палати. Вчора вона його не розгледіла, а тепер побачила доволі привабливого чоловіка, оплутаного дротами та датчиками. Вона оцінила показники монітора, а коли знову подивилася на нього, помітила, що він уважно розглядає її.
Навіть лежачи на лікарняному ліжку, він виглядав самовпевненим і дивився на Олесю зверхньо. Якби їй хоч трохи такої впевненості! Вона ледве стрималася, щоб не відвести погляду.
— Як ви почуваєтеся, Андрію Ігоровичу? Довелося видалити селезінку. Ви втратили багато крові. У вас зламані два ребра, але легені не зачеплено. Життю нічого не загрожує. Вам ще пощастило. Мені вже телефонували з поліції, хочуть поговорити. Я попросила приїхати пізніше, щоб дати вам час оговтатися.
— Дякую, — глухо відповів чоловік.
— Моя зміна закінчилася, побачимося завтра. — Олеся вийшла з палати.
«Швидка», яка привезла до лікарні нового пацієнта, підвезла її додому. У передпокої її зустрів рудий кіт. Він потерся об ноги й, піднявши хвіст, побіг у кухню. Жахливо хотілося спати, але спочатку треба було нагодувати Барсіка, інакше він не дасть їй заснути. Олеся заснула ще до того, як голова торкнулася подушки.
Наступного дня пацієнт виглядав значно краще, навіть усміхнувся, коли Олеся Володимирівна увійшла в палату.
— Доброго дня. Бачу, вам краще. Сьогодні вас переведуть у звичайну палату, повернуть телефон, і ви зможете подзвонити рідним.
— У мене тут нікого немає. Я багато клопоту вам учора завдав? — Він дивився на неї звичною зверхністю. Як у нього так виходить?
— Коли мене випишуть? — запитав він.
— Вас тільки прооперували, у вас зламані ребра… Тиждень ви точно проведете тут, а далі подивимося. Вибачте, мене чекають інші хворі, — сказала Олеся і вийшла.
Перед тим, як іти додому, вона ще раз заглянула до пацієнта, перевірила монітор і крапельницю. Коли нарешті подивилася на нього, знову побачила його зацікавлений погляд. Він усміхнувся.
По спині раптом пробіг мороз. Олеся вже бачила таку усмішку. Пам’ять на обличчя у неї гарна, вона не пригадувала, щоб зустрічала цього чоловіка раніше, але саме його усмішка здалася їй знайомою.
Весь вечір вона напружувала пам’ять, намагаючись згадати, де могла бачити цю усмішку, але нічВона взяла квіти у руки, і в цю мить до палати увійшов Андрій — з новою усмішкою, яка вже ніколи не здасться їй знайомою, але відтепер буде частиною її життя.
