Юрій прокинувся від різкого крику сусідського півня. “От знову він почав!” – подумав він із досадою. Птах замовк, але сон вже втік, залишивши лише непевний тривожний відчуття. Він повернувся на старому скрипучому ліжку, відчуваючи вогкість простирадла та легкий голод. Ранкове світло, що пробивалося крізь вицвілі фіранки, било прямо в очі, посилюючи роздратування.
Юрій неохоче підвівся, мимоволі зігнувшись від холоду. Умиватися крижаною водою з криниці він уже звик, а ось мити посуд у холодній воді досі було справжнім випробуванням. Будинок тітки Олени, де він гостював, не мав гарячої води. Старий, потерчатий часом, але рідний – цей дім зберігав спогади про дитинство його батька та тітки. Його ще збудував дід, і кожна скрипуча дошка тут дихала історією.
Після смерті діда та баби Олена залишилася в хаті сама. Її дочка виїхала за кордон, а син навчався у столичному університеті. Юрій, вирішивши скрасити тітці самотність і самому поринути у ностальгію, приїхав у село на другому тижні відпустки. “І мені приємно, і тітці не самотньо, та й допомога хоч якась”, – думав він, збираючи валізу.
Господарство не вимагало багато зусиль. П’ять років тому батько Юря, Тарас, замінив стару піч на газовий котел, полегшивши побут. Але Юрію все одно бракувало тих часів, коли дім гріла жива піч, а в повітрі пахло дровами. Роботи в городі були неважкими: полив, прополювання – усе це він робив із несподіваним запалом, ніби повертався до забутого ритму життя.
Напередодні тітка поїхала у сусіднє село на три дні – то на поминки, то на свято, Юрій не вникав. Олена наказала “приглянути за ділом”, але що саме це означало, він уявляв невиразно. Худоби в господарстві не було, молоко та сметану тітка купувала у сусідів. Город? Вже звична справа. Отже, можна присвятити день собі – прогулянкам, читанню, тиші.
Юрій вийшов у сад, зірвав стиглу грушу та з усмішкою вдихнув свіжий ранковий повітря. Відпустка в селі була незвичною. Минулого року він грівся на морському узбережжі, а два роки тому мандрував Європою, але цей старий дім у крихітному селі під Вінницею був особливим, рідним. Легкий вітерець приніс дивний звук, ніби шелест або стогін, що пробився крізь спів птахів.
Юрій насторожився й пішов на звук. Заглянув за парник – нікого. Обійшов город – тиша. Лише рудий сусідський кіт зістрибнув з паркану й щез у траві. Біля тину звук став голоснішим. Юрій вагався: вийти на вулицю у домашньому? Махнувши рукою, він пройшов крізь чорний хід, пробираючись крізь зарості кропиви. Сад ряснів яблунями та грушами, далі тяглися кущі вишні й обліпихи, а вздовж хати цвіли малина й смородина.
Серед заростів жасмину, переплетених із лілеями, Юрій завмер. У високій траві лежав молодий чоловік. Його серце стиснулося від жаху.
“Гей…” – Юрій присів навколішки, обережно торкнувшись його плеча. – “Гей, ти живий?”
Він перевернув незнайомця на спину. Чоловік дихав важко, обличчя було блідим. Юрій кинувся до хати, набрав відро крижаної води й повернувся. Плеснувши йому в обличчя, він змочив рушник та приклав до його чола. Незнайомець ледве розплющив очі.
“Води…” – хрипко попросив він.
Юрій допоміг йому сісти, притулив до паркану, і напоїв.
“Тобі лікаря треба,” – рішуче сказав він. – “Що сталося?”
“Та так, посварився з товаришем,” – скривився незнайомець. – “Лікар не потрібен, просто допоможи встати.”
Юрій, підтримуючи його під руку, повів у дім. Там той звалився на ліжко й миттєво заснув.
“Оце так,” – пробурмотів Юрій. – “Ну, буває.”
Він взявся готувати обід, кидаючи погляди на сплячого гостя. Коли той прокинувся, його біла сорочка вже висохла на мотузці, натягнутій через кухню, а поруч лежала дивна жовта футболка – явно для нього. Чоловік одягнув її й сів, потираючи скроні.
“Дякую,” – буркнув він.
“Нема за що,” – відповів Юрій, переходячи на “ти”. – “Їсти будеш?”
“Так,” – видихнув він, повільно підводячись і сідаючи за стіл.
“Як звати?” – запитав Юрій, ставлячи перед ним тарілку.
“Артем,” – відповів він, дивлячись на їжу.
“Юрій,” – представився він, підсуваючи виделку.
“Юрій,” – заАртем повторив його ім’я задумливо, і в цю мить обидва відчули, що щось незвичайне почалося між ними.
