У саду таємничий гість
Оксана прокинулася від різкого крику сусідського півня. «От знову почав!» — з досадою подумала вона. Птах замовк, але сон уже розвіявся, залишивши лише невиразний тривожний відтінок. Оксана повернулася на скрипучому ліжку, відчуваючи вогкість простирадла та легкий голод. Ранкове сонце, що пробивалося крізь вицвілі фіранки, било просто в очі, посилюючи роздратування.
Вона неохоче підвелася, мимоволі згорнувшись від холоду. Умиватися крижаною водою з колодязя Оксана вже звикла, а от мити посуд у холодній воді досі було справжньою мукою. Будинок тітки Ганни, де вона гостювала, не мав гарячої води. Старий, зношений часом, але рідний, цей дім зберігав спогади про дитинство її батька та тітки. Його збудував ще дід, і кожна скрипуча дошка тут дихала історією.
Після смерті діда та бабусі Ганна залишилася в домі сама. Її донька виїхала за кордон, а син навчався у столичному університеті. Оксана, вирішивши скрасити самотність тітки й сама поринути у ностальгію, приїхала в село на другому тижні відпустки. «І мені приємно, і тітці не самотньо, та й допомога хоч якась», — думала вона, збираючи валізу.
Господарство не вимагало великих зусиль. П’ять років тому батько Оксани, Тарас, замінив стару піч на газовий котел, полегшивши побут. Але Оксана все одно сумувала за тими часами, коли дім гріла жива піч, а у повітрі пахло дровами. Робота в городі була нескладною: полив, прополювання — все це вона робила з несподіваним ентузіазмом, ніби поверталася до забутого ритму життя.
Напередодні тітка поїхала до сусіднього села на три дні — то на поминки, то на свято, Оксана не вникала. Ганна наказала «доглянути за домом», але що саме це означало, дівчина уявляла неясно. Звірів у господарстві не лишилося, молоко та сметану тітка купувала у сусідів. Город? Це вже увійшло у звичку. Отже, можна присвятити день собі — прогулянкам, читанню, тиші.
Оксана вийшла в сад, зірвала стиглу грушу й із посмішкою вдихнула свіжий ранковий повітря. Відпочинок у селі був невибагливим. Торік вона грілася на морському узбережжі, а два роки тому подорожувала Європою, але цей старий дім у крихітному селі під Києвом був особливим, рідним. Легкий вітерець приніс дивний звук, схожий на шелест або стогін, що пробився крізь спів птахів.
Оксана насторожилася й пішла на звук. Заглянула за теплицю — нікого. Обійшла город — тиша. Лише рудий сусідський кіт зістрибнув з паркану й щез у траві. Біля плоту звук став голоснішим. Оксана вагалася: вийти на вулицю вдомашньому? Махнувши рукою, вона пройшла через чорний хід, пробираючись крізь зарості кропиви. Сад ряснів вишнями та яблунями, за ними тяглися кущі смородини й аґрусу, а вздовж хати цвіли малина й ожина.
У заростях бузку, переплетених із ліліями, Оксана завмерла. У високій траві лежав молодий чоловік. Її серце стиснулося від жаху.
— Гей… — Оксана присіла на коліна, обережно торкнувшись його плеча. — Гей, ти живий?
Вона перевернула його на спину. Чоловік дихав важко, обличчя було блідим. Оксана кинулася до хати, набрала відро крижаної води й повернулася. Оббризнувши йому обличчя, вона змочила рушник і приклала до чола. Незнайомець ледве розплюв очі.
— Води… — хрипко попросив він.
Оксана допомогла йому сісти, притуливши до плоту, і напоїла.
— Тобі лікаря треба, — рішуче сказала вона. — Що сталося?
— Та нічого, посварився з другом, — скривився він. — Лікар не потрібен, просто допоможи встати.
Оксана, підтримуючи його під руку, повела до хати. Там він упав на її ліжко й миттєво заснув.
— Оце так, — пробурмотіла Оксана. — Ну, буває.
Вона почала готувати обід, кидаючи погляди на сплячого гостя. Коли він прокинувся, його біла сорочка вже сохла на мотузці, простягнутій через кухню, а поряд лежала кумедна жовта футболка — явно для нього. Чоловік надів її й сів, потираючи скроні.
— Дякую, — буркнув він.
— Нема за що, — відповіла Оксана, переходячи на «ти». — Їсти— Будеш їсти? — запитала вона, ставлячи перед ним тарілку з гарячими варениками, і в її очах блиснула тепла іскра надії на новий початок.
