**Таємничий гість у саду**
Я прокинулася від різкого крику сусідського півня. «Знову він починає», — зі злістю подумала я. Птах закричав і замовк, але сон уже втік, залишивши лише невиразний тривожний присмак. Я повернулася на старому скрипучому ліжку, відчуваючи вогкість простирадла та легкий голод. Ранкове світло, яке пробивалося крізь вицвілі штори, било прямо в очі, посилюючи роздратування.
Неохоче підвелася, здіймаючись із холодного ліжка. Вмиватися крижаною водою з колодязя я вже звикла, але мити посуд у холодній воді досьогодні було справжньою каторгою. Дім тітки Наді, де я гостювала, не мав гарячої води. Старий, потерчатий вітром і дощем, але рідний, цей будинок зберігав спогади дитинства мого батька та його сестри. Його ще збудував дід, і кожна скрипуча дошка тут дихала історією.
Після смерті діда і баби Надя залишилася в будинку сама. Її дочка поїхала за кордон, син навчався у столичному університеті. Я, вирішивши скрасити самотність тітки й сама поринути у ностальгію, приїхала до села на другому тижні відпустки. «І мені приємно, і тітці не самотно, та й допомога якась», — думала я, збираючи валізу.
Господарство не вимагало великих зусиль. П’ять років тому батько замінив стару піч на газовий котел, полегшивши побут. Але я все одно згадувала ті часи, коли дім грів живий вогонь, а повітря пахло дровами. Роботи в городі були нескладними: полив, прополювання — усе це я робила з несподіваним задоволенням, ніби поверталася до забутого ритму життя.
Напередодні тітка поїхала до сусіднього села на три дні — чи то на поминки, чи то на свято, я не вникала. Надя наказала «приглянути за будинком», але що це означало, я уявляла нечітко. Хатньої худоби не було, молоко та сметану тітка купувала у сусідів. Горід? Це вже увійшло у звичку. Значить, можна присвятити день собі — прогулянкам, читанню, тиші.
Я вийшла в сад, зірвала стиглу грушу й усміхнулася, вдихаючи свіжий ранковий повітря. Відпустка в селі була незвичною. У минулому році я грілася на морському узі, а два роки тому подорожувала Європою, але цей старий дім у маленькому селі під Житомиром був особливим, рідним. Легкий вітерець приніс незвичайний звук, схожий на шелест чи стогін, що пробився крізь спів птахів.
Я напружилася й пішла на звук. Зазирнула за парник — нікого. Обійшла город — тиша. Лише рудий сусідський кіт зістрибнув із паркану й зник у траві. Біля плоту звук став чіткішим. Я вагалася: вийти надвір у хатньому? Смахнувши рукою, я пройшла крізь зарості кропиви. Сад ряснів яблунями, а за ними тяглися кущі вишні та обліпихи, а біля дому цвіли малина й агруси.
У заростях жасмину, переплетених із ліліями, я завмерла. У високій траві лежав молодий чоловік. Серце стиснулося від жаху.
— Гей… — Я присіла навпочіпки, обережно торкнувшись його плеча. — Гей, ти живий?
Я перевернула його на спину. Він дихав важко, обличчя було блідим. Я кинулася до дому, набрала відра крижаної води й повернулася. Плеснувши йому в обличчя, я змочила рушник і приклала до чола. Незнайомець слабко розплющив очі.
— Води… — прохрипів він.
Я допомогла йому сісти, прислонивши до паркану, і напоїла.
— Тобі лікаря треба, — рішуче сказала я. — Що трапилося?
— Та, посварився з другом, — скривився він. — Лікар не потрібен, просто допоможи підвестися.
Я, підтримуючи його під руку, повела до дому. Там він звалився на ліжку й миттєво заснув.
— От так справи, — пробурмотіла я. — Ну, бува й гірше.
Я почала готувати обід, поглядаючи на сплячого гостя. Коли він прокинувся, його біла сорочка вже сохла на мотузці, протягнутій через кухню, а поруч лежала кумедна жовта футболка — явно для нього. Чоловік одягнув її й сів, потираючи скроні.
— Дякую, — буркнув він.
— Нема за що, — відповіла я, переходячи на «ти». — Їсти будеш?
— Буду, — видихнув він, повільно підводячись і сідаючи за стіл.
— Як звати? — спитала я, ставлячи перед ним тарілку.
— Богдан, — відповів він, дивлячись на їжу.
— Олеся, — представилася я, підсуваючи виделку.
— Олеся, — задумливо повторив він. — Дякую тобі.
Після чаю його щоки порожевіли, і він із задоволенням почав їсти вареники, які я приготувала. Я дивилася на нього з теплотою, радіючи, що йому краще.
— Ну що? — я прибрала тарілку до раковини, зітхнувши: знову гріти воду. — А тепер розказуй, що сталося.
— Навіщо? — насупився Богдан.
Я глянула на нього згори:
— Бо я хочу знати, хто й чому лежить у моїх ліліях, — з легкою усмішкою сказала я, але одразу ж посерйА потім він усміхнувся, і в цій усмішці було щось таке, що змусило моє серце забитися частіше.
