Ой, діточки, слухайте бабусю… Хоча в домі для літніх і тихо, мені ця тиша нагадує, як колись шуміло життя. А найяскравіше в пам’яті лишаються не свята, а оті дурниці, через які родини розпадаються.
Були в мене знайомі — Марія Степанівна та її син, Олесь. Жили спокійно, поки він не привів додому одну дівчину. Звали її Соломія. Красуня — волосся як шовк, нігті, мов кігті, але до праці схильності не мала.
Марія Степанівна з першого погляду насупилась:
— Щось мені ця панночка не подобається.
І недаремно. Бо коли Соломія вперше мила посуд, то швидше розмазала жир по тарілках. А потім ще й заявила:
— Я не буду бруднити руки, це не моє.
А свекруха їй у відповідь:
— То й я за тобою прибирати не буду. Тут не ресторан!
А та лише плечима знизала. Ну, думаю, довго так не витримають. Але Олесь наполягав:
— Я її люблю! Одружуся!
Марія Степанівна його й так, і сяк переконувала — даремно. За два місяці весілля справили, а ще через тиждень — передала їм ключі від квартири.
Та радість була недовгою. Прийшла вона якось у гості, а там… Ой, діти, такий безлад, що аж очі боліли! Пил, гора брудного посуду, речі розкидані. А Соломія замість прибрати сидить, нігті розглядає та каже:
— Я знаходжу себе. Робота сама мене знайде, коли буде час.
А свекруха їй у відповідь:
— Не робота тебе знайде, а судові пристави, коли в Олеся зарплату арештують!
Бо вже два кредити на ньому висіли, а третій взяв — на її хотіння. А Соломія ще й машину захотіла.
— Навіщо? — питає свекруха.
— Щоб на співбесіди їздити. З авто до тебе інше ставлення! — гордо відповідає.
Сварились вони, доки Марія Степанівна, витерши пил зі столу, не сказала:
— Я свого сина знаю. Ти тут не затримаєшся.
А та їй у відповідь:
— Він мене любить!
Та свекруха вже вирішила — більше ні копійки їм не дасть. І не пом
