Одного хмурого вечора, розбираючи старі речі в батьківському домі, Олеся натрапила на розмову, яка перевернула її життя. Вона сиділа у своїй кімнаті, коли з кухні донісся тривожний голос матері:
— Олесю, може, повернешся до нього? Ну що ти, справді, все кинула та й поїхала?
— Мам, я ж казала, це тимчасово, — втомлено відповіла Олеся. — Жильці скоро виїдуть з дідової квартири у Львові, я туди переїду. Не хочу вам заважати.
— Як це заважати, доню? — голос матері здався. — Жили ви з Тарасом, усе було добре. Ну, не пив, не гуляв. Ще чого тобі треба? Навчіться підлаштовуватися одне до одного, не перший рік разом!
Олеся гірко посміхнулася, дивлячись у вікно, за яким моросив дощ. Вона відчувала, як всередині росте буря. Як пояснити матері, що її шлюб був наче життя під пильним поглядом чужих очей?
— Мам, ти не знаєш, як я жила ці роки, — почала вона, і голос задрижав. — Ти закриваєш штори вночі? А у спальні ви з татом наодинці чи з юрбою сусідів? А якщо вам забажалося чогось особистого, про це дізнається весь будинок? Ні? А у нас саме так! Я ніби живу в акваріумі, де кожен мій крок, кожен подих — на виду. Не здивуюся, якщо весь район знає, якого кольору моя білизна чи… — вона завагалася, — що ми з Тарасом робили вночі. І ти вважаєш, що це нормально?
Мати мовчала, вражена. Олеся продовжила, не в силах зупинитися:
— А знаєш, хто всьому району про це розповідає? Мій чоловік! Той самий, від якого я пішла й до якого не повернуся. Він не може стримати язика! Я прошу: «Тарасе, це тільки між нами», а через годину всі в курсі. Він дивиться не́винними очима й каже: «Та я ж по секрету, що тут такого?» — Олеся стиснула кулаки. — Востаннє він влаштував істерику, кричав, що так звик, що його мама не зі зла, просто переживає. Навіщо, скажи, його мамі знати, в який день ми планували зачати дитину?!
Мати схопилася за груди, прикривши рот рукою.
— Так, мам, саме так! — Олеся ледь не кричала. — Дзвонить мені його мати й питає, як усе пройшло, переживає, мовляв, за онуків. Навіть до якихось знахарок ходила, трави мені підкидала через Тараса, щоб у чай підсипав! Це була остання крапля. Я не можу так жити! Іду вулицею, а люди посміхаються, ніби знають, що ми вчора робили. Вже параноя почалася! Його мати дзвонить і «турботливо» питає, чи стояла я на голові після… ну, ти зрозуміла. Сил більше немає!
Олеся замовкла, важко дихаючи. Мати дивилася на неї з жахом, не знаючи, що сказати.
— А сюрприз? — тихіше продовжила Олеся. — Зробити сюрприз — неможливо. Він усе розтрепле! Подарує мені щось, а я вже місяць як від сусідки знаю, що він збирається купити. Гарний, так, не п’є, не курить, працьовитий. Але цей його язик… Я не можу, мам.
Тато, зазвичай мовчазний, раптом встряв у розмову:
— Годі, мати, чіпкуватися до дівчини! — його голос був твердим. — Сказала, що не може — значить, не може. Хто її підтримає, якщо не ми? Живи, доцю, скільки треба.
Він повернувся до Олесі, пом’якшивши тон:
— Знав я таких, як твій Тарас. У нас у бригаді був один, його Климаном називали. Жодної таємниці йому не довіриш — усе рознесе. Казав, що вся його родина така, від батька перейняв. Може, й брехав, хто його знає. Але жити з таким — мука.
Олеся подякувала батькові поглядом і пішла до своєї кімнати. Вона любила свою затишну квартирку, де все було облаштовано з теплотою. Але жити з Тарасом, чия базікання знищувала будь-яку приватність, було нестерпно.
У двері постукали. Мати увійшла, нервово торкаючи поділ фартуха.
— Олесю, ти справді подала на розлучення?
— Мам, дай мені подумати, — зітхнула вона. — Але, швидше за все, так. Він не зміниться.
— А раптом виправиться? — із надією запитала мати.
— Не виправиться, — різко сказала Олеся. — Думаєш, мені легко?
Мати вийшла, а Олеся лігла на ліжко і дала волю сльозам. Вона не очікувала, що її шлюб із Тарасом,
