Дворник нашого двору
Сьогодні записав у щоденник цю історію…
Оксана йшла додому в ранніх осінніх сутінках. Вуличні ліхтарі, як завжди, горіли не всі, а у дворі їх і зовсім не було. Перед під’їздом завжди восени стояла велика калюжа. А припарковані машини не давали обійти її. Але сьогодні калюжі не було, хоч увесь день моросив дощик. Вона зникла.
Оксана відчинила вхідні двері й оглянулася. Світло з під’їзду падало на блискучий мокрий асфальт. «Не здалося. Диво просто».
Ліфт чекав її на першому поверсі, що теж було незвично. Зазвичай ввечері він стояв десь нагорі. Двері ліфту розсунулися, запрошуючи всередину. «Неймовірно. Ні, точно сталося чудо», — подумала Оксана й увійшла в кабіну. Натиснула кнопку й кинула швидкий погляд на своє віддзеркалення у забризканому дзеркалі.
На неї дивилося тьмяне втомлене обличчя з сумними очима. Оксана відвернулася й за звичкою поправила пасмо волосся, що вибилося з-під берета. Але в цю мить кабіна здригнулася й зупинилася, двері з дзвоном розсунулися, випустивши Оксану на майданчик.
— Я вдома, — сказала вона вголос і клацнула вимикачем, розігнавши темряву, що встигла зібратися в квартирі.
Півроку тому померла мама. Відтоді в порожній квартирі Оксану чекали самотність, пустка й спогади. Додому вона не поспішала й часто затримувалася в редакції. Усіх колег виносило рівно о шостій вечора, а вона лишалася. Приводила справи до ладу, записувала плани на наступний день. Оксану не любили колеги, вважали педантичною й неуступливою. А вона просто звикла чітко й швидко виконувати роботу — і того ж вимагала від інших.
Раніше вдома її чекала хвора мама, не було часу розслабитися, пожаліти себе. До хвороби вона працювала вчителькою у школі, виховувала доньку в суворості. Оксана звикла все робити на «відмінно», аби не підвести маму, хоча й не без внутрішнього спротиву. А тепер сама стала такою ж вимогливою.
Був у неї єдиний роман у житті. Але стосунки розладилися, не дійшовши до весілля. Мама тоді вже погано себе почувала, і Оксана відмовилася переїжджати до нареченого, не могла кинути її саму. А він не погоджувався жити у маленькій квартирі з хворою майбутньою тещею.
Так і залишилася в тридцять два роки Оксана одна. Ті чоловіки, що працювали в редакції, були або одружені, або не пропускали жодної спідниці. А окрім роботи вона ніде не бувала. Раніше через маму, тепер — через втому й байдужість до власного життя. Її чекав самотній вечір перед телевізором чи з книгою.
У суботу Оксана прокинулася пізно, потягнулася й виглянула у вікно. Двір був вкритий тонким шаром снігу, на якому чітко вимальовувалися сліди. Отже, не підморозило, сніг незабаром розтане. І їй захотілося пройти по тонкому білому покриву, залишити на ньому й свої сліди. Оксана поквапилася до ванної.
Чи багато треба для щастя? Випав сніг і два затишні вихідні попереду. Оксана поснідала, одягнулася й вийшла на вулицю.
— Оксанко, ти в магазин? Не купиш мені батон і хліб? — почула вона за спиною.
Це з вікна на першому поверсі виглядала сусідка.
— Добре. Може, ще щось? — запитала Оксана.
Старочка задумалася на мить.
— Ні, більше нічого, тільки хліб і батон. — Вікно зачинилося.
Що ж, тепер у неї з’явилася хоча б мета. І Оксана пішла до магазину, намагаючись іти осторонь від чужих слідів.
Віддаючи хліб сусідці, вона запитала, куди поділася калюжа перед під’їздом?
— Це новий двірник розгнав її. Молодець, правда?
— А куди старий подівся? — Не те щоб Оксану це хвилювало. Вона запитала швидше для пристойності.
— Помер тиждень тому. А ти зайди, я тобі розповім, — запросила сусідка.
Робити все одно було нічого, і Оксана зайшла в затишну, заставлену старою масивною меблею квартиру.
— Іду я кілька днів тому з пошти, а в дворі чоловік сидить на лавці. Сумний такий, але не п’яний. П’яниць я на вигляд відрізняю, бо чоловік пив, царство йому небесне. Цей не схожий на бездіяльника. Як не вигляну у вікно — усе сидить. А вже холодно, листопад. Значить, думаю, немає йому куди йти.
Вийшла я до нього, запитала, що він тут чекає. А очі в нього нещасні. Іди, кажу, у під’їзд, зігрійся. Якщо робота потрібна, кажу, у нас двірник помер. Ось як засипало листям двір. Іди, кажу, вранці до ЖЕКу, влаштуйся двірником, чого просто так сидиш?
Дивись, як двір вичистив. Працьовитий, вихований, вітається. І живе в комірці. Видно, справді немає йому куди йти. А ось він, — сусідка кивнула на вікно.
По двору йшов високий чоловік, явно не старий, але відрощена щетина додавала йому вікТой весною Оксана й Денис разом посіяли квіти у дворі, і коли вони зацвіли, нарешті зрозуміли, що найголовніше диво — не чекати його, а творити самому.
