Родинні таємниці та новий дім
— Приїжджайте до мене в село з чоловіком! — запросила мати Віру.
— Обов’язково, мамо, приїдемо, — відповіла Віра, приховуючи втому в голосі. — Ліза здасть іспити, і разом приїдемо. Олег теж хоче. Колись їздив до своїх у село, а як їх не стало — й ногою не ступає.
— Як так? — здивувалася мати. — Адже в нього ж там брати, сестри…
— Він не любить про це говорити, — тихо сказала Віра. — На могили до батьків їздимо, але на день, до рідні не заходимо. Олег допомагав своїм, а після їх смерті закрився, коли почолося те, що почолося…
— Віро, чому ти все на собі тягнеш? — обурилася мати. — Який же це чоловік? Здоровий мужик, а ти його жалієш. Себе берегти треба! Він у тебе тільки сміття виносить…
— Мамо, ми вже про це говорили. Нічого я не тягну. Любимо ми одне одного, і гроші він заробляє.
— Та ж не про гроші йдеться! По господарству він тобі не допомагає!
— А що допомагати? Квартира в нас маленька. Прийшов, на ліжку ліг. Робити нічого.
— А іншу коли купите? Дві кімнатки — і все!
— Не знаю, — зі сумом відповіла Віра. — Хотіли, гроші збирали, а тепер думаємо…
Ліза після школи збиралася вступати до коледжу, а через рік — випускний. Віра сумувала за селом. Місто здавалося чужим, скільки б не жили. Вийдеш на вулицю — самі бабусі на лавочках, шепочуться, кожного обговорюють. У селі теж є базікальниці, але там повітря рідне.
— Приїжджайте в гості, — наполягала мати.
— Приїдемо, як Ліза іспити здасть. Олег теж поїде. Колись що літо до своїх їздив, але після смерті батьків перестав. Навіть чути про них не хоче.
— Як так? Адже ж у нього рідня, могили…
— Не нагадуй йому про це, мамо. Він на могили їздить, але швидко, без зустрічей з ріднею. Вони всі посварилися.
Олег був молодшим у родині. Кожну відпустку проводив у селі під Житомиром, допомагав батькам: хату лагодив, комору збудував, батькові інструменти купував. Батьки давали гроші, але він часто докидав свої. Коли їх не стало, брати зараз же розтягли все цінне. Інструменти забрали, кажучи: «Тобі в місті вони не потрібні». З хати зникли речі, які Олег хотів взяти на пам’ять. Навіть старий сервант спустішав.
Залишився лише набір мельхіорових ложок, виделок і ножів — десятки предметів у потемнілій коробці. Ніхто на них і не позаздрив. Олег привіз їх додому. Віра промовчала — це була пам’ять про його батьків.
— А хата? Її ж треба було ділити, — запитала мати.
— Ні. Племінник із сім’єю вже заїхав. Є заповіт. Олег приїхав, сперечатися не став, але після цього ледь не дійшло до бійки. Тепер вони в одному селі, як вороги.
— А ложки? Так і лежать чорні?
— Я їх відчистила. Олег щасливий був, як дитина. Каже, такими їх тільки в дитинстві бачив. Хтось подарував батькам, а вони берегли, не користувалися…
У селі у тещі було тихо і затишно. Олег пройшовся подвір’ям, прикинув, що треба зробити. Ніхто не ліз із порадами, як його брати, які тільки командували, а самі нічого не робили.
— Віро, може, паркан поставимо? Теща не проти? У нас гроші є, не будемо в неї брати, — запитав Олег перед сном.
— Запитаю про паркан.
— І з літньою кухнею роботи багато. І ще дещо…
— І на ліжку лежати не будеш? — посміхнулася Віра.
— Це не місто. Власна хата — зовсім інша справа.
Теща зраділа, що зять узявся за паркан. Вона й не сподівалася на таке, думала, старого вистачить. А коли він почав лагодити літню кухню, розквітла від щастя.
— Нащо вам хату купувати? Ось же готова, недалеко від міста. Мені недовго лишилося, я слабка…
— Мамо, у нас Ліза. Працювати треба.
— Ліза доросла, серйозна. Весь час із книжками. Її й одну не страшно залишити. Місто поруч, їздити можна щодня. Роботу знайдете. Новий фермер добре платить, техніки в нього повно — теплиці, поля…
— Не знаю. Це великий крок.
— Хата у мене простора, заважати не буду. Мені багато не треба. Окрім тебе, у мене нікогоПлемінниця лишень грошей збігала, а тепер вони, як справжня родина, живуть у гармонії з собою та пам’яттю минулого.
