**З глибини душі**
Лежачи в полудрімі після сну, Соломія мліла у ліжку, так приємно блукати десь між сном та явом. Хоч очі ще не розплющила, вже думала:
— Як же добре, сьогодні вихідний — можна відпочити та зайнятися своїм. Не треба нікуди поспішати, слухати на прийомі скарги хворих клієнтів, а то й зовсім не хворих.
Кинувши погляд на годинник, зрозуміла, що спала довго, але вставати все одно не хотілося. Раптом задзвенів телефон — повідомлення. Від Ярослава: «Запрошую на рибалку, у тебе ж вихідний. Виїжджаємо за годину. Погоджуйся, ну будь ласка!»
Соломія, прочитавши, посміхнулася й уявила Ярослава з вудкою. Вона вже бачила це колись — ще в шкільні роки. У десятому класі вони цілими днями пропадали на річці, а Ярик завжди із снастями. Навіть ловив рибу, і вони варили юшку на вогні. Ну, точніше, варив він, бо вона не вміла. Та смачнішої юшки вона ніколи не їла. Так їй тоді здавалося.
Тоді була шкільна любов, і вони й подумати не могли, що доля розкидає їх у різні боки. Однокласниця Галя завжди лізла між ними, але Ярослав спритно її відганяв.
— Галко, йди далі, ти не в моєму смаку, — казав він, коли вона наполеливо запрошувала його на прогулянку після уроків.
— Ну добре, поживемо—побачимо, у кого твій смак, — відповідала вона, не ображаючись, і хитренько дивилася на Соломію.
Та лише іронічно подивлялася — знала, що Ярику подобається лише вона.
Після школи Соломія вступила до медичного інституту — це була її мрія з дитинства. Ярослав пішов у місцевий технікум на механіка — вчився посередньо, розумів, що інститут не потягне. Так вони й розійшлися, але листувалися, дзвонили. Вона приїжджала на канікули з обласного центру. Він же лишався в їхньому невеличкому райцентрі, де всі знали одне одного.
— Сонечку, дивись там у своєму місті, не забувай про мене, — говорив Ярослав. — Я за тобою сумую.
— Та годі тобі, Ярику, я лише про тебе й думаю. Теж сумую. Шкода, що на вихідні не можу приїжджати — далеко, на дорогу вісім годин.
А влітку вони майже не розлучалися. Від ранку до ночі разом. Він приходив до неї у двір, вони балакали у альтанці, дивилися фотки у телефонах, йшли на річку, де можна було плескатися цілими днями. До них приєднувалися друзі — всі, хто повертався додому на канікули. Час летів чарівно.
День народження у Ярослава був у вересні, і Соломія завжди засмучувалася.
— Ярику, ми навіть твій день не можемо разом відзначити, — дзвонила й вітала його по телефону, надсилаючи гарні листівки.
Того року він святкував у кафе з друзями. Туди ж натрапила Галя з подругою. Після школи вона нікуди не вступила, працювала продавчинею на базарі — торгувала фруктами.
— Ооо, однокласники! Вітаю! — підійшла вона до столу. — Чому без дівчат? Так не годиться.
— Ну, сідайте, — запропонував Ярослав, чисто з ввічливості.
Сиділи аж до закриття. Розходилися по домівках, Галя відправила подругу геть, а сама причепилася до Ярослава.
— Проведеш мене? Не кинеш ж одну на дорозі? — притулилася до нього, сміючись.
— А де ж твоя подруга?
— Та вже пішла з кимось із хлопців.
Як там вийшло, але Галі вдалося затягнути його до себе на веранду. Швидко дістала пляшку вина зі старого столу й одноразові стаканчики — схоже, приготувалася заздалегідь.
— Ну, ще раз за твій день! — налила і випили. Потім ще раз.
Ярослав і не помітив, як захмелів, а Галя вдало скористалася його станом — досвід у таких справах у неї вже був. Власник магазину, де вона працювала, часто част
