Таємниці душі: порятунок родини
Марія складала речі, у думках перебираючи роки їхнього шлюбу. Вона хотіла піти тихо, без пояснень — лишити записку й зникнути. Так буде простіше для обох, подумала вона, кладучи одяг у валізу. Але кожна річ, кожна дрібниця нагадувала про минуле. Ось светр, який Андрій подарував їй на другий рік спільного життя. Вона тоді розкритикувала його вибір, сказала, що колір їй не личить. Андрій нічого не відповів, просто сховав подарунок у шафу. А вона потім все одно носила цей светр потай, коли він не бачив. І ось, він досі у її гардеробі.
Марія не знала, що робити з цими речами. Викинути? Залишити? Вирішила скласти їх у коробку й заклеїти скотчем, аби не розкривати старі рани. Але скотча під рукою не було. Згадала, що бачила рулон у кабінеті Андрія, коли прибиралася минулого тижня. Вона зайшла до його кімнати, відкрила шухляду стола й зніміла. Серед паперів лежав щоденник — не просто зошит, а особистий, з потертою обкладинкою, ніби його часто відкривали.
Сама не знаючи чому, вона взяла його. «Якщо я вже зраджую йому, йдучи, що змінить ще один провин?» — подумала вона. Цікавість змішалася з розпачем. Раптом у цих сторінках відповідь? Може, у нього інша жінка? Або він шкодує, що зв’язав з нею життя? Марія відкрила щоденник, і її світ перевернувся.
Він писав про неї. Про неї! Сторінка за сторінкою — її ім’я, її звички, її посмішка. Марія сіла у крісло, не маючи сили відірватися. Андрій пам’ятав усе. Навіть той светр, який вона розкритикувала. Він описав, як йому було боляче, що подарунок не сподобався, як вирішив більше нічого не дарувати, аби не засмучувати її знов. «Мати завжди казала, що я все роблю не так. Тепер і Марійка так думає», — стояло в одному з записів. Марія відчула, як сльози печуть очі.
Далі було про його дитинство. Як мати лаяла його за голосний сміх, за жарти, за «зайві» слова. Як дорікали за негарну посмішку, за занадто швидку мову. Як одного разу він приніс їй букет із осіннього листя, а вона відмахнулася: «Нащо мені це сміття? Збирав би гарне, а не подерте». Марія читала, і перед очима поставав образ маленького хлопчика, якого соромили за щирість, за бажання радувати. І вона, сама того не знаючи, повторила той сценарій, докоривши йому за светр.
Але найголовніше — Андрій писав, що любить її. Любить досі. Він пишався її робочими успіхами, милувався, коли вона готувала вечерю чи спала. Виявилося, що вранці він не поспішав йти, а дивився на неї, поки вона спала, боячись розбудити. Він помічав, як вона насуплюється уві сні, як поправляє ковдру. Останній запис, зроблений учора, розбив її серце. Андрій мріяв запросити її у похід — сплавитися по річці на байдарках, як у дитинстві, коли він був щасливий. Але боявся, що вона відмовиться, насміється над ним, як сміялася над його ідеями раніше. «Мабуть, знову промовчу», — закінчувався запис.
Марія закрила щоденник, відчуваючи, як усередині руйнуються стіни, що вона сама звела. Вона більше не була зрадницею. Вона зрозуміла: якби не ці сторінки, вона ніколи б не пізнала чоловіка по-справжньому. Їхній шлюб висів на волосині, але тепер вона бачила шлях до порятунку.
Двері скрипнули — Андрій повернувся додому. Марія навіть не помітила, як пролетів час. Він увійшов, здивований, що вона ще вдома.
— Марійко? Ти не на роботі? — спитав він, знімаючи куртку.
Вона вийшла до нього, тримаючи щоденник у руках. Андрій завмер, побачивши його, але вона не дала йому заговорити.
— Я згодна, — сказала вона твердо.
— На що? — він розгубився.
— На похід. На байдарки. Я вже почала складати речі, — вона зробила паузу, глибоко вдихнула. — Пробач, Андрію. Я знайшла твій щоденник. Не змогла не прочитати. Це… це найкраще, що я коли-небудь бачила. Ти неймовірний. Найкращий. Мені соромно, що я думала інакше. Давай почнемо знову? Будемо говорити, ділитися, любити — без страху?
Андрій підійшов до неї, обійняв так міцно, що вона відчула тепло його серця. Він притулився підборіддям до її голови й тихо промовив:
— Я не на обід прийшов. Я сьогодні все скасував. Хотів поговорити, але боявся, що ти… — він замовк, голос задригВін стиснув її руку й прошепотів: “Давай уже сьогодні купимо тобі новий светр, та й поїдемо на річку — поки ще сонце не зайшло”.
