Ось історія, адаптована для української культури:
Тайна, що розколола родину
У Володимира важко захворіла сестра, яку він усе життя вважав матір’ю.
— Володю, мені залишилося недовго, — прошепотіла жінка, її голос тремтів від слабкості. — Пообіцяй, що не розкажеш ні брату Тарасу, ні сестрі Олені ту тайну, яку я тобі відкрию. І зробиш усе, щоб зберегти мир у родині після мого відходу…
— Обіцяю, — твердо відповів Володимир, стискаючи її холодну руку. Він любив її, хоча вона завжди більше турбувалася про Тараса й Олену.
— Володю… ми з тобою не мати й син… — тихо промовила вона.
Володимир завмер, серце стиснулося від жаху. Що вона має на увазі?
— Тарасе, треба продати батьківську хату в цій глушині під Житомиром, — наполягала Олена. — Кому потрібна ця стара халупа? Хай стоїть пусткою? Краще продамо, поділимо гроші!
— Олено, хата не вимагає витрат. Життя непередбачуване, раптом знадобиться? У тебе, у мене, у Володи буде куди повернутися, якщо що, — заперечував Тарас.
— Не вимагає? А комунальні послуги хто платить за цей «палац» з видом на занедбане поле? — Олена скривила губи в своїй звичній пихатій міні. — Чекати, поки ми постаріємо? Я хочу жити зараз!
Олена працювала економістом у місцевій фірмі. Її чоловік, Богдан, був водієм. Вона вважала, що зробила йому послугу, вийшовши за нього. Свекруха ж мріяла, щоб син кинув цю «гультяйку-вискочку, що тусується по ресторанах з подругами, а то й гірше». Життя Олени було повне сварень із свекрухою та спроб змусити чоловіка здобути освіту і «стати гідним». Богдан відмахувався, вважаючи це примхами, і навіть не підозрював, що дружина вже виглядає когось «перспективнішого». Він думав, що мати просто ревнує, і пишався собою, не допускаючи думки, що Олена може мріяти про іншого. Кохання до неї згасло, але вона вносила в його життя хоч якусь іскру.
Тарас же вважав себе найуспішнішим із трійки. Він працював у міській раді, швидко просувався по службі й переїхав до Житомира, де отримав службове житло. Жив із дружиною Ганною та двома дітьми — дванадцятирічним Миколою й шестирічною Софійкою. Зарплата була невеликою, розкошувати не виходило. Ганна намагалася відкрити ательє, але справу провалила й змирилася, що краще «триматися за синицю в руці». Тарас знав, що у Володи й Олени дітей нема, і таємно сподівався, що батьківська хата дістанеться його дітям. Він не ділився цими думками, але вони гріли його.
У Тараса була ще одна сім’я — коханка Катерина й двоє синів від неї. Він жив із нею майже стільки ж, скільки з Ганною. Колись він обирав між ними, але після того, як Ганна завагітніла першою, став її офіційним чоловіком. Ганна здогадувалася про Катерину, але мовчала — йти їй було нікуди, своєї оселі не було. Тарас користувався цим, граючи роль ідеального сім’янина.
— Володю, привіт, це Олена. Я говорила з Тарасом, він не хоче продавати свою частку. Підтримай мене! — Олена наздогнала брата, який був у черговому відрядженні.
— Олено, ти знаєш, мені гроші не потрібні. Вирішуй із Тарасом, я прийму будь-яку вашу думку, — різко сказав Володимир.
— Ти завжди уникаєш родинних справ! — спалахнула вона. — Я хочу розлучитися з Богданом, почати нове життя. Мені потрібні гроші на житло. Чоловіки не побіжать за тридцятип’ятирічною без власної хати! А в Бодьки житло — єдина перевага.
— Знаю твої плани, але не підтримую. Боюся, без Богдана ти зовсім загубишся. Пам’ятаєш, як я тебе витягував із халеп? — нагадав Володимир.
У Володимира, старшого, справи йшли добре. Він хотів підтримати Тараса й залишити хату, але розмова із сестрою все змінила.
— Тарасе, Олена хоче продати свою частку. У тебе з грошима нормально. Давай я подарю тобі свою частину, а ти викупиш у Олени її? Хата буде твоя, всі задоволені, — запропонував він.
— Ти за кого мене тримаєш? — огризнувся Тарас. — Олена затребує повну вартість! Якщо вже зовсім притисне, викуплю за копійки. А твою частину даруй, не відмовлюся. Ти ж у нас барига!
Різниця у п’ять років не заважала Тарасу заздрити Володимиру. Він злився на його успіхи, влаштовував дрібні пастки. Олена теж дратувала Тараса, але вони тримали крихкий нейтралітет. Володимир же виводив їх із себе своєю рівновагою. Олена прикривала неприязнь лестощами, а Тарас відкрито хамив.
Володимир згадував слова сестри, яку вважав матір’ю:
— Володю, мені не довго лишилося. Пообіцяй, що не розкажеш Тарасові й Олені таємниці, яку я тобі відкрию, і збережеш мир у родині.
Вона була слабка, виснажена хворобою та горем після смерті— Володю, ми не мати й син… ти мій брат… по батькові, ти син його молодої коханки, а він виховував тебе як онука.
