Донька, про яку ніхто не повинен був дізнатися
Оксана не відчувала провини за те, що просто народилася. Але тягар того, як саме вона прийшла в цей світ, тиснув на плечі з такою силою, що інколи хотілося розтанути. Її існування не було помилкою — божевіллям пристрасті. Лише миттю, яке її батько так відчайдушно намагався сховати від усіх. Найбільше — від своєї родини.
Її мати була молодою, наївною студенткою, коли закрутила короткий, майже невинний роман із викладачем із Київського університету. Він був одружений, у нього вже була донька — Іринка. З виду щаслива родина. Стабільність. Фото на стіні та підписані листівки. А мати Оксани — лише епізод. Але цей епізод став доленосним.
Оксана не знала батька справді. Лише ті рідкі зустрічі, коли він з’являвся з торбою, повною солодощів і нових книжок. Вони гуляли міським парком, де він завжди намагався тримати дистанцію, але не міг приховати тепла в очах. Вона пам’ятала єдиний раз, коли зустрілися втріох — він, Іринка і вона. Тоді їй здалося, що ось воно — справжнє. Що все може бути інакше. Що тато — це не таємниця, а хтось, за чию руку можна триматися не нишком.
Але це була ілюзія. Її називали «плодом пристрасті». Він сам колись так сказав — не їй, але матері. Що не може зруйнувати родину. Що в нього є Іринка, і дружина, і все налагоджено. Але покинути її зовсім він теж не міг. І тому вона жила в тіні. На узбіччі його життя, як невиразний обрис на фотографії.
Коли Оксана прийшла на похорон батька, вона стояла осторонь. Ніби спостерігачка. Іринка плакала, її мати трималася з останніх сил. А Оксана — мовчала. Посеред неї все кипіло. Вона дивилася на Іринку, намагаючись розгледіти в її обличчі ті самі риси, що й у дзеркалі. В них був один батько. Але в Іринки був весь він, а в Оксани — лише його рідкі, вкрадені хвилини.
Вона знала, що в заповіті згадувалась квартира. Та сама — бабусина. Та, де колись народився він сам. Він залишив її Оксані. Ні дружині, ні Іринці — лише їй. І в цьому жесті було все. Визнання, якого вона так чекала. Пізнє. Безмовне. Але безмежно важливе.
На читанні заповіту повітря дзвеніло. Погляди всіх палили. Оксана сиділа, ніби на гарячих вугіллях. Іринка дивилася на неї так, ніби вона прийшла не до нотаріуса, а щоб відібрати чиєсь життя. В її очах було все: здивування, гнів, біль. Оксана хотіла сказати: «Я не заради квартири. Я заради спогадів. Заради того, щоби нарешті перестати бути ніким.»
Але не сказала. Бо знала — там, у тій іншій родині, не зрозуміють. Там її не чекали, не кликали, а вже тим більше — не хотіли визнавати.
Ввечері вона сиділа у своїй маленькій, ще не облаштованій квартирі. Тій самій, що залишив їй батько. На підвіконні стояла чашка з холонуОксана взяла ту чашку в руки і раптом відчула, що тепер вона не тінь — вона частина його історії, навіть якщо ніхто цього не визнає.
