Перед смертю свекруха відкрила невістці страшну таємницю, що перевернула все догори дриґом…
— Соломійко… мушу з тобою відверто поговорити. Чую — мій час добігає кінця. Ти мусиш дізнатись правду. Навіть якщо після цього проклянеш мене, — прошепотіла Ганна Іванівна, стискаючи холодні пальці Соломії.
Дівчина завмерла. «Соломійко»? Відтоді, як вона вийшла заміж за її сина, свекруха кликала її хіба що «безплідною відьмою», «дармоїдкою» або «розлучницею». Ніколи — ніжно. А тепер — тепле ім’я, тремтячий голос, сльози в очах. Невже смерть справді змінює людей? Невже Ганна Іванівна нарешті відчула каяття?
Соломія працювала медсестрою в цій лікарні, куди свекруху привезли з важким інфарктом. Лікарі пошепки говорили — шансів майже немає. З колишнім чоловіком, Олегом, вона не бачилась роками. То він не відвідував матір, то їхні візити просто не збігалися. Соломію це не хвилювало. Після того, як він кинув її, розбивши серце, вона не хотіла чути навіть його ім’я.
Все почалося з вагітності. Соломія мріяла про дитину, але Олег був байдужий. Бурчав, що немає грошей, що дитина — це тягар, що він не готовий до таких змін. Вона обіцяла працювати вдома, не бути тягарем, але він лише відмахувався. А його мати… Ганна Іванівна дивилась на неї зверхньо, натякала, що Соломія «спеціально завагітніла, щоб прив’язати сина».
Коли прийшов час пологів, лікарі раптом вирішили робити кесарів розтин — хоча показань не було. Соломія намагалась додзвонитися до свекрухи, адже та була завідувачкою пологового. Можливо, вона б допомогла? Але Ганна Іванівна не підняла трубку. Після операції Соломії сказали: «Дитина померла в утробі». Це було, як удар ножем. Її донька — та, яку вона вже назвала Оленкою, — зникла. Того дня вона перестала вірити у щастя.
Шлюб розпався. Олег звинуватив її у «слабкому здоров’ї» та «нездатності народити». Його мати підтримувала його, ще глибше ранячи Соломію. Зрештою — розлучення, де винною залишили її. Вона залишилась сама, з пусткою в грудях.
А тепер Ганна Іванівна лежала в тій самій лікарні, безсила й покинута. Ні сина, ні його нової дружини поруч не було.
— Не кажіть так, Ганно Іванівно! Ви видужаєте! — заперечила Соломія, але та лише слабо махнула рукою.
— Ні… Все скінчено. Ти й сама це знаєш. Але ти — добра жінка. Я помилилась, коли не підтримала тебе. Коли стала на бік сина… Ти мусиш знати, Соломійко… Кесарів розтин тобі зробили не просто так.
Серце Соломії завмерло. Вона завжди відчувала — щось не так. Але почути це зараз…
— Твоя дитина… вона жива. Її підмінили. Твою доньку… мою онуку… віддали на усиновлення багатій родині.
Світ захитався. Вуха заклало, ноги підкосились. Соломія вхопилась за край ліжка, щоб не впасти. Перед нею більше не лежала хвора жінка — перед нею була та, що вкрала її щастя.
— Навіщо?! — вирвалось у неї, голос дзвенів, як натягнута струна.
— Олег не хотів дітей. Ти ж знаєш… Він тільки будував кар’єру. Боявся, що дитина завадить. Що ти вимагатимеш аліменти, якщо він піде. Він умовив мене… Я мала все влаштувати. Зробити так, щоб ти повірила, що вона померла. Я погодилась… заради його майбутнього. А тепер… перед смертю… бачу, яке зло вчинила. Чи зможеш пробачити?
— Як ви могли?! — вигукнула Соломія. Сльози падали, але вона їх не відчувала. — Де вона? Де моя донька?! — кожне слово давалось з болем.
— У тумбочці… там зошит… На першій сторінці — адреса… — прошепотіла свекруха. — Але, Соломійко… він тепер дуже впливовий. Він не віддасть тобі дитину. Він захищатиме свою сім’ю до кінця…
— Побачимо, — прошипіла Соломія.
Руки тремтіли, коли вона вийняла зошит із тумби. Вирвавши сторінку, різко вийшла з палати.
— Соломійко… прости… — долинув слабкий голос.
— Бог простить, — кинула вона, не обертаючись.
Вона більше не могла дивитись на цю жінку. На ту, що забрала у неї все. Тепер у голові була лише одна думка — побачити доньку.
П’ять років! Вона вже така велика… Жива… Сльози знову набігли, але Соломія швидко їх зіт
