Він не повинен знати.
Оксана стояла біля під’їзду старої п’ятиповерхівки й не могла наважитися натиснути кнопку домофона. У кишені пальта лежала зім’ята папірця з адресою, яку вона дізналася через спільних знайомих. Дванадцять років… Цілих дванадцять років минуло з того дня, коли вона залишила свого новонародженого сина.
— Що ти робиш? — прошепотіла вона сама до себе. — Думаєш, тебе тут чекають з розпростертими обіймами?
Але ноги немов приросли до асфальту. Піти вона не могла, як і увійти. У голові вертілися спогади про той страшний день, коли вона, двадцятидвохрічна дурниця, піддалася емоціям і наробила дурниць, про які потім шкодувала все життя.
Її колишній чоловік, Богдан, був класичним прикладом того, як не треба вибирати супутника життя. Красивий, чарівний, дотепний — і абсолютно безвідповідальний. Після весілля з’ясувалося, що в нього дві пристрасті: випивка й азартні ігри. Квартиру, яку їм подарували батьки Оксани на весілля, він умудрився прогрунти за півроку.
— Не переймайся, кіцю, — говорив він, цілуючи її у маківку. — Я все поверну, побачиш. Просто трохи не пощастило.
Коли Оксана дізналася, що вагітна, Богдан зник на три тижні. Повернувся зім’ятий, неголений, з розбитою губою.
— Довги віддавав, — буркнув у відповідь на її сльози. — Слухай, може, ну його, цю дитину? Нам зараз не до цього.
Це був останній цвях у труну їхнього шлюбу. Оксана подала на розлучення на сьомому місяці. Батьки підтримали, але за умови — жодного спілкування з Богданом.
Пологи були важкими. Хлопчик народився слабким, лікарі боролися за його життя перші дні. А потім, коли криза минула, у палату вдерся п’яний Богдан.
Охорона вивела його, але він повернувся наступного дня — тверезий, з квітами й іграшками.
— Оксанко, прости мене, — говорив він, стоячи на колінах прямо в лікарняному коридорі. — Я виправлюся, клянуся. Тільки дай мені шанс.
Мати, яка завжди була проти цього шлюбу, влаштувала справжній скандал.
— Або ти відмовляєшся від дитини й їдеш з нами до іншого міста, або ми тебе знати не хочемо! — кричала вона. — Вибирай — або ми, або це відродження пияка!
Оксані було двадцять два. Вона щойно пережила важкі пологи, розлучення, зраду. У неї не було ні роботи, ні житла, ні сил боротися. І вона зробила найстрашнішу помилку у своєму житті.
Згадавши, як мати Богдана, Надія Іванівна, забирала немовля, Оксана відчула, як у горлі зібрався ком. Жінка дивилася на неї з таким презирством, що хотілося провалитися крізь землю.
— Підпиши ось тут, — сухо сказала вона, простягаючи папери. — І будеш вільною.
Наступні роки Оксана намагалася забути. Переїхала з батьками до Львова, закінчила курси бухгалтерів, влаштувалася на роботу. Потім батьки загинули в аварії, залишивши їй невелику квартиру й купу боргів. Вона викручувалася, як могла.
Особисте життя не складалося. Двічі Оксана намагалася побудувати стосунки, але лиш доходило до розмов про дітей — вона тікала. Як пояснити чоловікові, що в тебе є син, якого ти кинула?
А потім, півроку тому, їй поставили діагноз. Операція пройшла успішно, але лікар сказав чесно:
— Дітей у вас більше не буде, Оксанко Василівно. Мені дуже шкода.
І тоді вона зрозуміла — треба спробувати. Хоч побачити його, переконатися, що в нього все добре.
Двері під’їзду грюкнули, звідти вийшов підліток у спортивній куртці. Оксана завмерла. Це був він — ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Тільки не немовля, а дванадцятирічний хлопець.
— Ви когось чекаєте? — спитав він, тримаючи двері.
— Я… так… тобто ні, — промовила Оксана.
Хлопець знизав плечима й пішов далі. А вона стояла й дивилася йому вслід, не маючи сили рухнутися.
— Гей, Тарасе! — гукнув хтось із дитячого майданчика. — Швидше, а то без тебе почнемо!
Тарас. Його звуть Тарас. Вона навіть імені не знала.
Оксана розвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася. Ні, так не можна. Треба хоча б спробувати.
Вона повернулася й натиснула кнопку домофона. У динаміку пролунав знайомий голос:
— Хто там?
— Надіє Іванівно? Це… це Оксана. Можна мені піднятися?
Довга пауза. Потім клацнув замок.
Квартира майже не змінилася. Ті самі шпалери, той самий запах — суміш валер’янки й свіжої випічки. Надія Іванівна постаріла, але трималася прямо.
— Навіщо прийшла? — запитала вона без вступів.
— Я… хотіла дізнатися, як він. Як Тарас.
— Звідки ти знаєш, як його звуть?
— Щойно бачила внизу. Хлопці його кликали.
Надія Іванівна усміхнулася:
— Ну що ж, за
