Він не повинен знати.
Оксана стояла біля під’їзду старої п’ятиповерхівки й не могла наважитися натиснути кнопку домофона. У кишені пальта лежала зім’ята папірка з адресою, яку вона дізналася через спільних знайомих. Дванадцять років… Цілих дванадцять років минуло з того дня, коли вона залишила свого новонародженого сина.
— Що ти робиш? — прошепотіла вона сама до себе. — Думаєш, тебе тут чекають із розпростертими обіймами?
Але ноги, наче приросли до асфальту. Піти вона не могла, як і увійти. У голові крутилися спогади про той жахливий день, коли вона, двадцятидворічна дурниця, піддалася емоціям і накоїла дурниць, про які потім шкодувала все життя.
Її колишній чоловік, Ярослав, був класичним прикладом того, як не треба вибирати собі супутника життя. Красивий, чарівний, дотепний — і абсолютно безвідповідальний. Після весілля виявилося, що у нього дві пристрасті: випивка та азартні ігри. Квартиру, яку їм подарували батьки Оксани на весілля, він встиг програти за півроку.
— Не переживай, котику, — говорив він, цілуючи її у маківку. — Я все поверну, побачиш. Просто трохи не пощастило.
Коли Оксана дізналася про вагітність, Ярослав зник на три тижні. Повернувся пом’ятий, неголений, з розбитою губою.
— Віддавав борг, — буркнув у відповідь на її сльози. — Слухай, може, ну його, цю дитину? Нам зараз не до цього.
Це був останній цвях у кришку їхнього шлюбу. Оксана подала на розлучення, будучи на сьомому місяці. Батьки підтримали, але з умовою — жодного спілкування з Ярославом.
Пологи були важкими. Хлопчик народився слабким, лікарі боролися за його життя перші дні. А потім, коли криза минула, у палату вдерся п’яний Ярослав.
Охорона вивела його, але він повернувся наступного дня — тверезий, з квітами та іграшками.
— Оксано, пробач мене, — говорив він, стоячи на колінах прямо у лікарняному коридорі. — Я виправлюся, клянусь. Тільки дай мені шанс.
Мати, яка завжди була проти цього шлюбу, влаштувала справжній скандал.
— Або ти відмовляєшся від дитини та їдеш з нами в інше місто, або ми тебе знати не хочемо! — кричала вона. — Вибирай — або ми, або це нащадок пияка!
Оксані було двадцять два. Вона щойно пережила важкі пологи, розлучення, зраду. У неї не було ні роботи, ні житла, ні сил боротися. І вона зробила найстрашнішу помилку у своєму житті.
Згадавши, як мати Ярослава, Віра Степанівна, забирала малюка, Оксана відчула, як до горла підкотився ком. Жінка дивилася на неї з такою зневагою, що хотілося провалитися крізь землю.
— Підпиши ось тут, — сухо сказала вона, простягаючи папери. — І можеш бути вільною.
Наступні роки Оксана намагалася забути. Переїхала з батьками до Львова, закінчила курси бухгалтерів, влаштувалася на роботу. Потім батьки загинули в автокатастрофі, залишивши їй невелику квартиру та купу боргів. Вона вибиралася як могла.
Особисте життя не складалося. Двічі Оксана намагалася побудувати стосунки, але щойно справа доходила до розмов про дітей, вона тікала. Як пояснити чоловікові, що в тебе є син, якого ти кинула?
А потім, півроку тому, їй поставили діагноз. Операція пройшла успішно, але лікар сказав чесно:
— Дітей у вас більше не буде, Оксано Василівно. Мені дуже шкода.
І тоді вона зрозуміла — треба спробувати. Хоч побачити його, переконатися, що з ним усе гаразд.
Двері під’їзду грюкнули, звідти вийшов підліток у спортивній куртці. Оксана завмерла. Це був він — ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Тільки не немовля, а дванадцятирічний хлопець.
— Ви когось чекаєте? — запитав він, тримаючи двері.
— Я… так… тобто ні, — пробурмотіла Оксана.
Хлопець знизав плечима й пішов далі. А вона стояла й дивилася йому вслід, не маючи сили рухнутися.
— Гей, Тарасе! — крикнув хтось із дитячого майданчика. — Швидше, а то без тебе почнемо!
Тарас. Його звали Тарас. Вона навіть імені не знала.
Оксана розвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася. Ні, так не можна. Треба хоча б спробувати.
Вона повернулася й натиснула кнопку домофона. У динаміку пролунав знайомий голос:
— Хто там?
— Віро Степанівно? Це… це Оксана. Можна мені піднятися?
Довга пауза. Потім клацнув замок.
Квартира майже не змінилася. Ті самі шпалери, той самий запах — суміш валер’янки й свіжої випічки. Віра Степанівна постаріла, але трималася прямо.
— Навіщо прийшла? — запитала вона без прелюдій.
— Я… хотіла дізнатися, як він. Як Тарас.
— Звідки ти знаєш, як його звуть?
— Щойно бачила внизу. Хлопці його покликали.
Віра Степанівна усміхну
