Таємниця другої родини
Мене звати Оксана, мого чоловіка – Богдан. Ми жили щасливо: дві доньки, яких Богдан обожнював, пестив їх, немов справжніх княжон. Вони любили його більше, ніж мене. Я була божевільно закохана в чоловіка, і він, здавалося, кохав мене так само. Але останнім часом я помічала, що він став дратівливим, іноді навіть сварився з дівчатками. Його напруга зростала, а моє серце стискалося від тривоги.
Я не розуміла, що відбувається. Коли я запитала Богдана, він відмахнувся:
– На роботі клопоти, Оксанко. Не забивай собі голову.
Його слова трохи заспокоїли мене, але напруга в домі не зникала. Я вирішила серйозно поговорити з ним, але в той момент задзвонив телефон. Невідомий жіночий голос холодно промовив:
– Ви знаєте, що у вашого чоловіка є друга родина? У нього син на ім’я Тарас.
Зв’язок перервався. Я застигла, не вірячи своїм вухам. Мій Богдан – зрадник? Світ навколо розвалився. Я чекала його з роботи, і кожна хвилина здавалася вічністю. Коли він увійшов, я, стримуючи сльози, спитала:
– Богдане, хто такий Тарас?
Богдан поблід. Він явно не очікував цього питання. Почав щось незв’язно бурмотіти, але замовк під моїм поглядом. Я випалила:
– Якщо зараз не розповіси правду, я сама все дізнаюсь!
Тоді він опустив голову і заговорив. Три роки тому в нього був роман з молодою колегою. Вона завагітніла, і Богдан благав її зробити аборт, клянучись, що не покине нас з доньками. Але вона вирішила народити, використовуючи дитину для шантажу. Народився хлопчик, Тарас. Богдан зізнався, що не міг кинути сина, адже мати виявилася безвідповідальною. Він боявся, що хлопчик залишиться сиротою.
Я була приголомшена. Моя родина, мій світ руйнувались. Але я кохала Богдана і знала, що він кохає мене. Наші доньки не лягали спати, поки тато не прочитає їм казку. Заради них, заради нашої любові я знайшла в собі сили пробачити його. Але ця таємниця залишила в душі глибоку рану.
Одного разу я зустріла подругу дитинства, Соломію, яку не бачила з часів університету. Вона працювала в дитячому будинку. Ми зайшли в кав’ярню, і раптом я побачила Богдана. Він сидів за столиком з хлопчиком років п’яти. Моє серце стиснулося – це був Тарас, син мого чоловіка. Соломія, помітивши мій погляд, тихо сказала:
– У нього є батьки, але він все одно сирота. – Вона кивнула на Богдана та хлопчика.
Вона розповіла, що мати Тараса кинула його, вийшла заміж і виїхала за кордон. Батько, тобто Богдан, має свою родину, тому хлопчик, формально маючи батьків, залишився самотнім. Я слухала, і сльози наверталися на очі. Соломія пішла, а я, зібравшись із духом, підійшла до столика і сказала:
– Панове, чи не час вже додому?
Тарас подивився на мене, і в його очах був страх. Але коли я усміхнулася, він раптом розридався, кинувся до мене і, обійнявши, прошепотів:
– Мамо, я знав, що ти забереш мене додому!
Я пригорнула хлопчика до себе, і в той момент зрозуміла: він тепер мій. Ми з Богданом усиновили Тараса. Тепер у нас троє дітей. Наші доньки, Марічка і Даринка, обожнюють молодшого брата. Тарас, який стільки років не знав любові, став найщасливішою дитиною.
Я познайомилась із бабусею Тараса. Вона розповіла, що її донька ніколи не кохала Богдана, а свого сина ненавиділа. Це розбивало серце, але я знала: тепер у Тараса є ми – родина, яка його любить. Минали роки. Доньки виросли, вийшли заміж, у них усе добре. Тарас закінчує медичний університет, і ми неймовірно пишаємося ним.
Я впевнена, що вчинила правильно, давши синові Богдана від іншої жінки справжню родину. Діти, у яких є батьки, не повинні бути сиротами – це тяжкий гріх. Наша історія у Вінниці стала легендою. Люди розповідають про неї з теплом, а я, дивлячись на сміючихся дітей, знаю: любов і прощення можуть загоїти навіть найглибші рани. Сьогодні, записуючи ці рядки в щоденник, я усвідомлюю: іноді найважче рішення стає найкращим у житті.
