Коробочка з персеньком
Оля та Дмитро дружили зі школи. Жили в одному будинку, у сусідніх під’їздах, вчилися в одному класі. Перші два роки бабуся Дмитра зустрічала їх після уроків. Мама Олі працювала у зміну, а батько часто їздив у відрядження.
“Олечко, ходімо до нас, обідом нагодую”,— щодня пропонувала бабуся Дмитра.
Підходячи до дому, Оля з трепетом чекала, чи не забуде бабуся запросити її на обід. Їй подобалось їсти наваристу юшку, домашні котлети з картоплею або вареники зі сметаною.
“Ти що, знову нічого не їла? Для кого я готую? Ніби тебе вдома не годують”,— лаяла мати ввечері, відчиняючи холодильник.
Оля казала, що їсти самій нудно й зовсім не хочеться, що бабуся запросила, і вона не могла відмовитись. Але з третього класу вони перейшли на другу зміну. Бабуся вже не кликала Олю на обід, бо мама чекала її вдома. А потім і зовсім перестала зустрічати Дмитра з Олею після школи.
“Ще чого. Я що, маленький? Нікого не зустрічають, тільки мене. Соромно”,— відповів Дмитро на запитання Олі, чому бабуся більше не приходить.
Оля почала помічати, що Дмитро більше не чекає на неї в роздягальні, намагається втекти, поки вона одягається. Або йшов з іншими хлопцями, не звертаючи уваги на Олю, що плелась позаду.
Та й у школі Дмитро уникав її. А все тому, що хлопці кепкували, називаючи їх нареченими. Оля дулась на Дмитра. Коли він просив списати домашку, вона гордо піднімала підборіддя й відмовляла.
У старших класах більшість однокласників почали зустрічатися з дівчатами. Дмитро перестав соромитись Олі. Вони знову ходили додому разом. Він часто забігав до неї, щоб списати завдання або підготувати реферат.
Одного разу Оля прийшла зі школи й застала маму в сльозах.
“Щось із татом?” — злякалась вона.
“Трапилось. Кинув нас. До іншої пішов. Щоб у нього все відсохло…”
Відтоді мама замкнулась у собі, плакала або сиділа, дивлячись у одну точку. У домі стало нестерпно. Олі не хотілося йти додому. А в Дмитра захворіла бабуся. Вона все забувала, навіть поїсти. Дмитрові доводилось стежити за нею до приходу батьків, щоб не пішла з дому й не заблукала, не забула вимкнути газ чи воду. Бачилися вони тепер лише в школі.
Перед ЗНО всі тільки й говорили, куди будуть вступати. Оля розуміла, що грошей у них із мамою немає, навряд чи вона здасть на бюджет, тому одразу пішла у коледж. А Дмитро вступив до університету.
Тепер вони рідко бачились, хіба як випадково зустрічалися на вулиці. Спочатку перекидалися кількома словами. Потім лише віталися й розходились. Інколи Оля бачила Дмитра з дівчиною. Він робив вигляд, що не помічає її.
Олі було боляче, нудно й образилося. Дмитро їй подобався. Чи було це кохання, чи просто дружба — Оля не знала, ніколи не задумувалась. Але бачити Дмитра з іншою було важко.
На останньому курсі до них у коледж прийшов новий викладач, щойно закінчив педагогічний. Він ніяковів, на дівчат навіть не дивився. Носив великі окуляри в товстій чорноВони одружилися навесні, коли сади цвіли білим цвітом, а Оля нарешті зрозуміла, що справжнє щастя чекало на неї завжди поруч, у тих самих під’їздах, де колись починалася їхня історія.
