**Коробочка з перснем**
Соломія та Андрій дружили зі школи. Жили в одному будинку у сусідніх під’їздах, вчилися в одному класі. Перші два роки дідусь Андрія зустрічав їх після школи. Мама Соломії працювала у зміну, а батько часто їздив у відрядження.
“Соломійко, йдемо до нас, обідом пригощу”, – щодня пропонувала дідусева дружина.
Підходячи до дому, Соломія зі зворушенням чекала, чи не забуде дідусь запросити її на обід. Вона з задоволенням їла смачний наваристий борщ, котлети з картоплею чи макарони з ковбаскою.
“Ти що, знову нічого не їла? Для кого я готую? Ніби тебе вдома не годують”, – лаяла мати, відчинивши ввечері холодильник.
Соломія пояснювала, що їсти самотньо нудно, а дідусь запросив, і вона не могла відмовитись. Але з третього класу вони перейшли на другу зміну. Тепер дідусь вже не запрошував Соломію, бо мама чекала її вдома. А згодом взагалі перестав зустрічати Андрія та Соломію після уроків.
“Ще його. Я що, маленький? Нікого не зустрічають, тільки мене. Соромно”, – відповів Андрій на питання, чому дідусь більше не приходить.
Соломія помічала, що Андрій уже не чекає на неї в роздягальні, намагається втекти, поки вона одягається. Або йшов з іншими хлопцями, не звертаючи уваги на Соломію, що плелася позаду.
І в школі він сторонився її. Все тому, що хлопці кепкували з них, називаючи нареченим та нареченою. Соломія дулась на Андрія. Коли він просив списати домашку, вона гордо піднімала підборіддя та відмовляла.
У старших класах більшість однокласників почали зустрічатися. Андрій перестав соромитись Соломії. Вони знову ходили додому разом. Він часто забігав до неї, щоб списати завдання чи підготувати реферат.
Одного разу Соломія повернулася зі школи та застала маму в сльозах.
“Щось із татом?” – злякалася вона.
“Сталося. Покинув нас. До іншої пішов. Щоб у нього все відсохло…”
З тих пір мама замкнулася, плакала чи сиділа, втупившись у одну точку. Будинок перетворився на пекло. Соломії не хотілося повертатися додому. А в Андрія захворів дідусь – він все забував, навіть поїсти. Андрію доводилося доглядати за ним до повернення батьків з роботи, щоб не пішов і не зник, не забув вимкнути газ чи воду. Тепер вони бачилися лише в школі.
Перед ЗНО всі обговорювали, куди вступатимуть. Соломія розуміла: грошей немає, на бюджет у виш навряд чи потрапиш, тому подалася до коледжу. Андрій вступив до університету.
Зустрічалися рідко – якщо випадково на вулиці. Спочатку обмінювалися кількома словами, потім лише віталися й розходились. Іноді Соломія бачила Андрія з дівчиною. Він робив вигляд, що не помічає її.
Соломія ревнувала, сердилася й ображалася. Андрій їй подобався. Чи було це коханням чи просто дружбою – вона не знала, ніколи не замислювалась. Але бачити його з іншою було боляче.
На останньому курсі до коледжу прийшов новий викладач, щойно закінчив педагогічний. Він червонів, уникав поглядів дівчат. Носив великі окуляри у товстій чорній оправі.
Якось ішов дощ – весняний, шалений. А Соломія забула парасольку. Стояла під козирком, чекаючи, поки перестане.
Вийшов Володимир Євгенович, дістав із портфеля парасольку.
“Аксенова, ви далеко мешкаєте?” – зненацька запитав.
“Чотири зупинки автобусом”, – відповіла Соломія.
“Я на авто, можу підвезти”, – запропонував.
“Що ви, Володимире Євгеновичу. Зараз перестане”, – відмовилась дівчина.
“Не схоже. Ходімо”. Він прикрив її парасолькою, і вони підійшли до сріблястої “Таврії”.
Володимир Євгенович сів за кермо та зняв окуляри.
“Ви що, без окулярів їздите?” – здивувалась Соломія.
Викладач усміхнувся.
“Вони з простої скла. Надіваю для солидності”, – пошепки зізнався. “Тільки це між нами. Нікому, добре?” – і посміхнувся хлоп’ячою посмішкою.
“Добре”, – відповіла Соломія. *”А він гарний без окулярів”, – подумала вона.*
“Подобається навчатися? Пробуватимеш у виш чи працювати підеш?” – запитав Володимир Євгенович, раптом перейшовши на “ти”.
Соломія теж пару разів звернулася до нього неформально. Та що? Він лише на кілька років старший.
Біля її будинку викладач вийшов, щоб провести під парасолькою, хоча дощ уже стих.
Потім підвіз ще раз. Вона здогадалася – чекав на неї біля коледжу. Разом ходили у кіно, їли морозиво у кафе. Вона завжди називала його за ім’ям-по батькові. У костюмі та окулярах він виглядав стримано. Соломії льстило, що за нею доглядає дорослий чоловік, а подруги заздрили.
Якось у неділю він прийшов до них з мамою – із квітами та коробкою цукерок. Поки пили чай, мама розпитувала про роботу, де вчився, чому став викладачем. Соломія мовчала, опустивши очІ коли вона знову подивилася на нього, зрозуміла, що щастя було поруч увесь цей час, просто вона не хотіла його бачити.
