Секрет, схований на горищі: історія жінки, яка наважилась дізнатись правду
Лариса ніколи не думала, що поїздка на дачу до свекрухи обернеться для неї відкриттям, яке перевернуло її життя. Наталка Степанівна, мати чоловіка, попросила допомогти розібрати старий будинок — його готували до продажу. Здавалося б, звичайна просьба. Але саме вона стала тим моментом, після якого не було повернення.
— Ларисо, ти піднімись на горище, там старі речі лежать. А я внизу приберу, — сказала свекруха, немов віддавала наказ.
— Добре, — відповіла Лариса, піднялась нагору й почала перебирати коробки.
Фото чоловіка в дитинстві, шкільні грамоти, малюнки сестри… Спогади, засипані пилом. Але погляд Лариси спинився на товстій, як цегла, папці з медичними документами. Серце стиснуло. Трохи вагаючись, вона відкрила її.
На першій сторінці чітко було написано: у Віктора, її чоловіка, у підлітковому віці перенесено хворобу, яка часто призводить до безпліддя. Це не припущення — це чорним по білому, з підписами лікарів.
Лариса завмерла. Ця папка руйнувала двадцять років її життя. Адже саме стільки вони з Віктором прожили у шлюбі, і весь цей час свекруха докоряла їй за відсутність дітей, дозволяла собі злісні коментарі й приниження, прикриваючись “бабусиним правом”. А Віктор… Він навіть не захотів обстежитись, коли Лариса сама пройшла через усі аналізи.
Вони познайомились у студентські роки. Він — товариський хлопець, грав на гітарі, жартував, був душею компанії. Першим підійшов, запропонував чай, коли вона мерзла на практиці. Потім кіно, зустрічі, кохання. Все, як у казці. До зустрічі з Наталкою Степанівною.
Свекруха не приховувала неприязні.
— Ти ж на голову вища за Віктора! Наречена має бути тендітною, — фыркнула вона за першою вечерею.
Лариса намагалась не приймати близько до серця, але кожне слово врізалось, як ніж. Особливо після весілля, коли Наталка Степанівна подарувала їй каструлю й дитячий чепчик: “щоб уже народжувала!”
А Лариса й сама хотіла. Просто не виходило. Лікарі казали — все гаразд. Тільки чоловік відмовлявся йти на обстеження. Більше того, натякав — а чи не робила Лариса щось у юності? Чи не через неї все?
Вона пробачила йому навіть ці слова. Але осадок залишився.
І от тепер, на затишному горищі, Лариса тримала в руках відповідь на всі запитання.
Віктор знав. Наталка Степанівна теж. І все одно роками звинувачували її. Лариса акуратно сховала медичну картку в рюкзак. Повертаючись до міста, першим ділом пішла до подруги Оленки, яка працювала лікарем.
— Ну звісно, — скривилась Оленка, переглядаючи сторінки. — Ось у чому причина. А ти, бідолага, стільки років себе гризла…
Лариса мовчала. Очі наповнились слізьми.
— Розлучайся, Ларисонько. Ти ще зможеш стати матір’ю. А з ним? Він навіть правди тобі не сказав. Це не сім’я.
Випадок представився через місяць. Чергове родинне свято. Свекруха, як завжди, сяяла, хвалилась онуками від доньки Марічки — хоча сама їх і виховувала. А Ларису намагалась принизити перед усіма.
Але цього разу все пішло інакше.
— Ну що, Ларисо, не судилось тобі стати матір’ю, — усміхнулась Наталка Степанівна. — Зате у нас від Марічки вже троє.
Лариса підвелась з-за столу, підійшла до центру зали, дістала ту саму картку й поклала перед усіма.
— А ви, Наталко Степанівно, коли збирались розповісти, що ваш син не може мати дітей?
Свекруха поблідла. За столом настала мертва тиша.
— Брехня! — зашипіла вона. — Вигадки!
— Правда? Тоді нехай родичі прочитають, — голос Лариси тремтів від гніву.
— Та ж знала вона! — раптом вигукнув один із старших родичів. — Мені ще тоді розповідала, хвилювалась. Я вже й забув…
— І ти знав, Вікторе? — обернулась до чоловіка Лариса. — І дозволяв матері знущатись з мене?
— Я думав… — почав він мямлити. — Все зміниться…
— Ні, — різко відповіла вона. — Я подаю на розлучення.
Віктор намагався повернути дружину. Шкода було залишати квартиру, яку бабуся Лариси заповіла їй. Але вона була непохитна. Майно ділити не довелось.
Минуло пів року. Лариса вже майже змирилась, що їй не судилось стати матір’ю. І раптом — зустріч. Кохання. Нова людина, новий сенс, нове життя.
За три місяці — тест із двома смужками. Потім шлюб. Потім син Олесь. А через два роки — донька Софійка.
Лариса, дивлячись на своїх дітей, інколи згадувала, як могла б жити в тому шлюбі, мовчки страждаючи. Але вона наважилась — і стала щасливою.
Віктор так і не одружився. Його мати тепер дорікала і йому — мовляв, ні в нього, ні в Марічки життя не склалось. А одного разу, прогулюючись парком, Віктор побачив Ларису з дітьми. Вона сміялась, катала ддоньку на гойдалках, а син біг до неї з паперовим змієм. Він відвернувся і пішов собі.
