Ось трохи перероблена історія з українським колоритом:
Ярослав йшов до воріт своєї хати в передмісті Львова, під руку з незнайомкою.
— Ярославе, привіт! — гукнула йому сусідка Ганна Іванівна, визираючи з-за паркану. — А хто це з тобою?
— Здоровенькі були, Іванівно! — усьміхнувся він. — Ось моя наречена, Мар’яна.
Мар’яна не лежала без діла — садила, полола, поливала, а Ярослав теж не відставав. Одного разу, коли він поїхав у місто, Ганна Іванівна зазирнула через хвіртку.
— Ну що, сусідко-наречено, на чай заскочиш? — спитала вона з хитрим поглядом.
— Заскочу, — кивнула Мар’яна.
Вона пробула у сусідки півтори години і повернулася додому якраз перед приїздом Ярослава.
— Чого така задумлива? — помітив він.
Мар’яна лише усміхнулась. Тепер вона знала всю правду.
— Ярославе, привіт! Хто це в тебе? — Ганна Іванівна не втрималася від цікавості, оглядаючи гостю.
Ярослав, притримуючи супутницю, прижмурився:
— Іванівно, ти все на варті? Ось моя Мар’яна, майбутня господиня. Хата велика — треба перевірити, чи впорається.
— Мар’яна, кажеш? — кивнула сусідка. — Гарне ім’я. Ярослав у нас жених як із журналу — руки золоті, господар старанний. А ви надовго чи на сезон?
— Іди, не заважай, — махнув рукою Ярослав, відчиняючи калітку.
— Мар’яночко, забігай на чай! — покликала вслід Ганна Іванівна і засміялась.
— Дивна жінка, — здивувалась Мар’яна, заходячи в дім. — Що значить «на сезон»?
— Не звертай уваги, — відмахнувся Ярослав. — Тут люди наймають робітників на літо, от вона й сказала. Не дуже розумна, що з неї взяти? Менше спілкуйся з місцевими — Іванівна тут головна базікота.
У хаті було чисто, лише тонкий шар пилу лежав після зими. Мар’яна з захопленням оглядала кімнати.
— Ярославе, ти сам усе зробив? — вказала вона на акуратні фіранки, вишиті рушники та серветки.
На кухні висіли льняні рушники з тонкими узорами.
— Ще чого, — хмикнув Ярослав. — До тебе тут дівчата намагалися мене обвести. Я ж чоловік як є — одинокий, з хатою. Всі, хто не ліниться, підлизувались. Але я чекав тебе. І дочекався!
Мар’яна почервоніла. Ярослав справді був гарним — кремезний, з легкою сивиною у густому волоссі, зі спритним блиском в очах. До того ж з квартирою у місті та хатиною в селі.
Познайомились вони на ринку у Львові. Ярослав вибирав саджанці малини, а Мар’яна шукала насіння кропу для підвіконня.
— Красуне, бери три пакети, знижку зроблю, — умовляв продавець.
— Навіщо мені стільки? — сміялась вона. — Я одна, мені й одного вистачить.
— А в мене грядка на городі пустує, — підморгнув Ярослав, що стояв поруч. — Може, об’єднаємо зусилля?
— А що скаже ваша дружина? — посміхнулась Мар’яна, оглядаючи його.
— Удівець я, — зітхнув він. — Але ти розтопила моє серце.
Так почалося їхнє знайомство. За тиждень Ярослав зізнався:
— Мар’яно, з тобою так добре. Не хочу розлучатися. Їду на сезон у хату. Поїдеш зі мною? Будемо разом їздити на роботу, дорога недовга.
Мар’яна погодилась:
— А що втрачати? Дорослі діти, згадують, лише коли гроші потрібні. Чоловіка нема, навіть кота нема. Може, це моя доля?
На селі вони швидко перейшли на «ти». Заява Ярослава про весілля зворушила Мар’яну і розвеселила Ганну Іванівну.
Весь сезон Мар’яна пропрацювала на ділянці — городи зазеленіли, у теплиці дозрівали огірки й помідори, бур’ян не мав шансів. Ярослав копав, носив воду, рубав дрова. Здавалося, вони живуть у гармонії.
Але одного разу, коли Ярослав поїхав у місто, Ганна Іванівна покликала Мар’яну:
— На чай заскочиш? Чи Ярослав забороняє?
— Чому б забороняти? — здивувалась Мар’яна. — Заскочу.
Повернувшись перед приїздом Ярослава, вона була задумлива.
— Чого така? — спитав він.
— Замислилась, як важко втрачати близьких, — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — Ось живе людина, а потім — раз, і немає.
— Кидай, — махнув рукою Ярослав. — Якщо про дружину, то це давно було, вже забув. Тепер ти в мене є. Не знаю, що б без тебе робив! — Він обійняв її й підморгнув.
Минали тижні, врожаї радували — огірки, морква, ягоди, помідори. Але настрій Ярослава змінився. Він став чіплятися до Мар’яни з дрібниць, а про весілля більше не згадував.
— Чому теплицю не закрила? — буркнув він вранці.
— Ярославе, та ж спекотно! Урожай зіпсується! — намагалася пояснити вона.
— Мене вчити вздумала? — огризнувся він. — Може, ти все життя город вела? Окрім кропу на підвіконні, нічого й не бачила!
— Даремно ти так, — образилась Мар’яна. — У батьків у селі город буМар’яна глянула йому в очі, усміхнулася та сказала: “Знаєш, Ярославе, а я вже давно знаю, що твоя остання дружина жива – Ганна Іванівна мені вчора все розповіла.”
