Тайна другої родини: мелодрама в Жашкові
– Ви знаєте, що у вашого чоловіка є друга родина? У нього є син на ім’я Тарасик, – голос у трубці був різким, ніби ніж по шматочку масла. Жінка швидко поклала слухавку.
Мене звуть Оксана, а мого чоловіка – Олег. Ми жили в Жашкові, і, здавалося, були щасливою сім’єю. У нас дві доньки, яких Олег обожнював, називав своїми королевнами і пестив так, що вони любили його більше, ніж мене. Я і сама любила його безумно, а він, як мені здавалося, кохав у відповідь. Проте останні місяці він став нестерпним: нервовим, збуреним, іноді навіть кричав на дівчаток.
Я не могла зрозуміти, що коїться. Коли запитала, він відмахнувся:
– На роботі клопіт, Оксанко. Не забивай собі голову.
Трохи заспокоїлася, але тривога не йшла. Напруга в домі зростала, і я вирішила поговорити з Олегом серйозно. Та раптом задзвонив телефон. Невідомий жіночий голос проговорив ті самі слова:
– Ви знаєте, що у вашого чоловіка є друга родина? У нього є син на ім’я Тарасик.
Зв’язок перервався. Я стояла, немов прикована до місця, ніби підлога раптом провалилася. Мій Олежко? Зрадив? Інша родина? Не могла повірити. Чекати, поки він повернеться з роботи, було справжньою тортурою. Коли він увійшов, я, здавлюючи сльози, випалила:
– Олегу, хто такий Тарасик?
Він завмер, наче його вдарили по голові качалкою. Обличчя побіліло, він почав щось бурмотати, але я не розібрала ані слова. Тоді я вибухнула:
– Якщо зараз не розповіси правду, я сама знайду відповідь!
Олег повалився на стілець, сховав обличчя в долонях і заговорив. Три роки тому в нього був роман із молодою колегою. Вона завагітніла, але він благав її зробити аборт, клявся, що кохає мене і доньок і ніколи не покине нас. Дівчина ж вирішила народжувати – щоб шантажувати його дитиною. Народився хлопчик. Вона виявилася поганою матір’ю, і Олег, за його словами, не міг допустити, щоб його син ріс у злиднях або опинився в дитбудинку.
Я слухала, і світ розпадався на шматки. Як таке могло статися з нами? Але я любила Олега. Знала, що він любить мене і наших королевенят, які не лягали спати, поки тато не прочитає казку. Крізь біль і сльози я пробачила його, вирішивши, що разом подолаємо все.
Якось я зустріла подругу, з якою не бачилася з часів університету. Вона працювала в дитячому будинку. Зайшли в кав’ярню – і раптом я побачила Олега. Він сидів за столиком з хлопчиком років п’яти. Я одразу зрозуміла – це його син. Подруга, помітивши мій погляд, тихо сказала:
– У нього є батьки, але він все одно сирота. – І кивнула на Олега з хлопчиком.
Вона розповіла, що мати Тарасика покинула його, вийшла заміж і поїхала за кордон. Батько – тобто Олег – має свою сім’ю, тому хлопчик, хоча формально не сирота, живе, як бездомний кошеня. Серце розривалося.
Подруга пішла, а я, зібравшись із думками, підійшла до їхнього столика і, насилу посміхаючись, промовила:
– Панове, чи не час нам додому?
Тарасик спочатку злякано подивився на мене, але потім раптом розридався, кинувся до мене, обійняв і закричав:
– Мамо, я знав, що ти мене забереш!
Я притиснула хлопчика до себе і в той момент зрозуміла – він мій. Ніколи його не віддам. Ми з Олегом усиновили Тарасика. Тепер у нас троє дітей. Наші доньки обожнюють молодшого брата, а він – найщасливіша дитина на світі.
Потім я познайомилася із бабусею Тарасика. Вона розповіла, що її донька ніколи не кохала Олега. А свого сина, Тарасика, просто ненавиділа. Тепер же наш хлопчик живе в любові.
Минули роки. Доньки виросли, вийшли заміж, у них усе гаразд. Тарас закінчує медичний університет, і ми неймовірно ним пишаємося. Я впевнена, що зробила правильно, подарувавши синові чоловіка справжню родину. Діти, у яких є батьки, не повинні бути сиротами – це найбільший гріх.
