Таємниця другої родини
Мене звуть Оксана, мого чоловіка — Андрій. У нас було щасливе життя: дві донечки, яких Андрій обожнював, пестив їх, немов справжніх королівен. Вони любили його більше, ніж мене. Я шалено кохала чоловіка, і він, здавалося, відповідав тим самим. Але останнім часом я помічала, що він став дратівливим, іноді навіть сварився на дівчат. Його напруга зростала, а моє серце стискалося від тривоги.
Я не розуміла, що відбувається. Коли запитала Андрія, він відмахнувся:
— На роботі клопіт, Оксанко. Не переймайся.
Його слова трохи заспокоїли мене, але напруга в домі не зникала. Я вирішила поговорити з ним серйозно, але в ту мить задзвонив телефон. Незнайомий жіночий голос холодно промовив:
— Ви знаєте, що ваш чоловік має іншу родину? У нього син на ім’я Денис.
Зв’язок перервався. Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Мій Андрій — зрадник? Світ навколо обвалився. Я чекала його з роботи, і кожна хвилина видавалася вічністю. Коли він увійшов, я, стримуючи сльози, запитала:
— Андрію, хто такий Денис?
Андрій зблід. Він точно не очікував цього питання. Почав щось невиразно бурмотіти, але замовк під моїм поглядом. Я випалила:
— Якщо не розкажеш правду зараз, я сама все дізнаюсь!
Тоді він похилив голову і заговорив. Три роки тому в нього був роман з молодою колегою. Вона завагітніла, і Андрій благав її зробити аборт, клянучись, що не покине нас з доньками. Але вона вирішила народжувати, використовуючи дитину для шантажу. Народився хлопчик, Денис. Андрій зізнався, що не міг кинути сина, адже мати виявилася безвідповідальною. Він боявся, що хлопчик стане сиротою.
Я була приголомшена. Моя родина, мій світ руйнувалися. Але я любила Андрія і знала, що він любить мене. Наші донечки не лягали спати, поки тато не прочитає їм казку. Заради них, заради нашої любові я знайшла в собі сили пробачити його. Але ця таємниця залишила в душі глибоку рану.
Одного разу я зустріла подругу дитинства, Марійку, яку не бачила з часів університету. Вона працювала в дитячому будинку. Ми зайшли в кав’ярню, і раптом я побачила Андрія. Він сидів за столиком з хлопчиком років п’яти. Моє серце стиснулося — це був Денис, син мого чоловіка. Марійка, помітивши мій погляд, тихо сказала:
— У нього є батьки, але він все одно сирота. — Вона кивнула на Андрія та хлопчика.
Вона розповіла, що мати Дениса кинула його, вийшла заміж і поїхала за кордон. Батько, тобто Андрій, має свою родину, тому хлопчик, формально маючи батьків, залишився самотнім. Я слухала, і сльози набігали на очі. Марійка пішла, а я, зібравшись із духом, підійшла до столика і промовила:
— Панове, чи не час додому?
Денис подивився на мене, і в його очах був страх. Але коли я посміхнулася, він раптом розридався, кинувся до мене і, обіймаючи, прошепотів:
— Мамо, я знав, що ти забереш мене додому!
Я пригорнула хлопчика до себе, і в ту мить зрозуміла: тепер він мій. Ми з Андрієм усиновили Дениса. Тепер у нас троє дітей. Наші донечки, Даринка і Тетянка, обожнюють молодшого братика. Денис, який стільки років був позбавлений любові, став найщасливішою дитиною.
Я познайомилася з бабусею Дениса. Вона розповіла, що її донька ніколи не любила Андрія, а свого сина ненавиділа. Це розбивало серце, але я знала: тепер у Дениса є ми — родина, яка його любить. Минали роки. Дівчатка виросли, вийшли заміж, у них усе добре. Денис закінчує медичний університет, і ми неймовірно пишаємося ним.
Я впевнена, що вчинила правильно, давши синові Андрія від іншої жінки справжню родину. Діти, у яких є батьки, не повинні бути сиротами — це тяжкий гріх. Наша історія в Калинівці стала легендою. Люди розповідають про неї з теплом, а я, дивлячись на усміхнених дітей, знаю: любов і прощення можуть зцілити навіть найглибші рани.
