**ЗАПИС У ЩОДЕННИКУ**
Моя кузина Соломія завжди була для мене взірцем у дитинстві. Вона жила у Львові, а я — у Житомирі. Кожного літа батьки відправляли нас у село до діда й баби. Там ми з Соломійкою були нерозлучні, і ці дні залишилися найщасливішими спогадами.
Усе в ній мені подобалось: і статура, і розкішні кучеряві коси, і модні «львівські» сукні. Хоча тепер, з висоти років, розумію — вона аж ніяк не була красунею. Переглядаю дитячі фото — невисока, пухкенька дівчинка з неідеальними рисами обличчя. Додайте ще недоліки вимови. Але її харизма та життєрадісність перекривали все. Хлопці кружляли навколо неї зграйками, а вона могла б керувати ними, як справжній отаман. Діти слухалися її безперечно. Соломія була з тих дівчат, що завжди на межі — відчайдушна й невгамовна. Я ж була тихою та слухняною, і її вчинки іноді мене тривожили.
Одного разу вона привласнила новеньку книжку про Вінні-Пуха з сільської бібліотеки, а в кінці літа забрала її до Львова. Я тремтіла, мов осиновий листок: а ну як хтось дізнається? Нам тоді було вісім, і для мене це було незрозумілим вчинком — адже ми ж були чесними жовтенятами! Та в таємниці я захоплювалася нею. Згодом книжку довелося повернути — дід наполіг, а бабуся «підкріпила» його слова лозою. Того дня нас покарали, позбавивши солодощів. Я ж постраждала за мовчання — «неслыханний злочин», як казала баба:
— Ви що, дівки, не знаєте — у селі всі стени скляні! Скажи хоч одній бабі — завтра всі подвір’я знатимуть! Внучки вчителя — злодійки! Де таке чувано?
Тобто, це була справжня сімейна катастрофа, тому й досі пам’ятаю.
Соломія вміла чудово плавати, стрибала з парашутом (відвідувала гурток юних парашутистів), билася не гірше за хлопців. Одним словом, вражень від літа вистачало аж до наступних канікул. Ми з нею були нерозлучні, хоч за характером — як небо й земля. Вона — вітер у полі, я — тиха вода.
Наш дід був учителем, і кожного літа «катував» нас диктантами. У мене — жодної помарки, акуратний почерк, у Соломії — нагромадження помилок, букви скакали, як божі корівки. Але їй було байдуже. Дід лаявся:
— Як онука вчителя може писати, немов курка лапою?!
Вона лише махала рукою. А бабуся грозила:
— От Настунька стане директоркою, а ти, Соломійко, тротуари местимеш!
Та де там…
Роки йшли. Ми не могла дочекатися літа, щоб знову побачитися. Зимою листувалися — спершу ділилися дитячими таємницями, потім — дівочими. Як то кажуть, сестри — як дві річки в одному потоці.
Прийшов час заміжжя. Я вийшла у 17, народила доньку у 18, закінчила політехнічний інститут. Соломія ледве закінчила школу на трійки, вступила до педучилища. Її вибір був мені незрозумілим — з такою вимовою та оцінками… Тітці Олі (її матері) довелося годувати керівництво подарунками, аби донька з муками отримала диплом.
Та потім Соломія взялася за дисертацію! Але підвело здоров’я, і задум залишився нереалізованим. Хоча, може, на пенсії повернеться до нього — в неї залізний характер.
Коли мені виповнилося 20, я за одноденною путівкою поїхала до Львова — побачити сестру. Ми не зустрічалися кілька років, і я хотіла познайомитися з її чоловіком Богданом. На їхньому весіллі я не була, але навіть уявити не могла, чим закінчиться ця зустріч!
Спершу зайшла до тітки Олі з гостинцями. Вона відразу почала скаржитися на зятя:
— Настунько, ми всі були проти цього швидкого шлюбу! У мене був гарний наречений для Соломійки — справжня знахідка. Та з’явився цей Богдан! Деспот, власник і бабій! Як то кажуть, полюбиться ж і чорт, як козі смачний бубон… Вона, мов зачарована, пішла за ним! Намучиться з ним, побачиш! Гадаю, й руки пускає в хід. Та що поробиш — терпимо. Ось онука чекаємо. Не позбавляти ж дитину батька…
Прослухавши тіткині скарги, я пішла до Соломії. Вона була у тяжкому становищі, але розцвітала. Однак у її очах була невимовна жура. Бувають жінки, які люблять грати роль жертви…
Поговоривши з Богданом, я зрозуміла тіткині побоювання. Але Соломія… Моя горда, незалежна сестра — і раптом повністю під владою цього «тирана»! Вона дивилася на нього з обожнюванням, ловила кожне слово. А слова Богдана були далекі від поезії. Я дивувалася, як так змінилася Соломія. Але, як кажуть, муж і жона — то одна сторона. Богдан почувався царем поруч із такою покірною дружиною. Вона любила його щиро.
А чи любив він її? Не думаю. Втім, треба віддати йому належне — високий, статний, красивий (саме красивий) чоловік. Такі снились дівчатам у мріях. «Лицем гарний, та норовом страшний». Від нього я чула лише накази. Мені навіть стало шкода Соломію. Але вонаА потім вона прошепотіла: «Знаєш, Настунько, щастя — це не те, що дають, а те, що виборюють», — і в її очах блиснула та сама сміливість, що колись змусила мене захоплюватися нею.
