Таємниця старої листівки
За три дні до того, як у моєму житті зявився пожовклий конверт, я, Соломія Гаврилюк, стояла на балконі своєї київської квартири. Ніч була густа, чорна, без зорі. Внизу тягнувся потік вогнів Хрещатика. За скляними дверима, Остап щось обговорював по гучному звязку ще одні ділові перемовини.
Я притулила долоню до холодного скла балкону.
Я була страшенно виснажена. Не від справ з ними я вправлялась чудово. А від самого повітря, яким дихала всі ці роки: від одноманітного ритму буднів, де навіть пропозиція одруження стала черговим пунктом у пятирічному плані. У мене стояв клубок у горлі чи то від туги, чи то від безмовного гніву. Я витягла телефон, відкрила месенджер і написала повідомлення своїй давній подрузі Оксані, з якою не бачились уже сто років. Оксана нещодавно народила другу дитину і жила у хаосі криків та безладу.
Повідомлення вийшло коротким, раптовим і майже безглуздим: «Знаєш, мені здається, я забула, як пахне справжній дощ. Не цей міський смог, а той, що вперше торкається землі й пахне пилом і надією. Хочу чуда. Простого, паперового. Щоб взяти й потримати у долонях».
Я й не чекала на відповідь. Це була скоріше сповідь у нікуди, ритуал самозаспокоєння. Написала відлягло. Я стерла це повідомлення, навіть не надіславши. Оксана б не зрозуміла. Подумала б, що в мене якийсь кризис або просто я випила вина понад міру. За хвилину я вже поверталась у вітальню, де Остап саме натискав «кінець виклику».
Усе нормально? Остап кинув побіжний погляд. Виглядаєш втомленою.
Так, усе гаразд, посміхнулась я. Просто провітрювалась. Хочеться чогось ну такого, свіжого.
В січні? сміявся Остап. Свіжості хіба що в Одесі. У травні поїдемо, якщо квартал закриємо як слід.
Він повернувся до планшету. Я підняла телефон, а там лише одне сповіщення клієнт підтвердив зустріч. Жодних чудес. Зітхнувши, я стала готуватись до сну, перебираючи в голові плани на завтра.
***
Через три дні, переглядаючи пошту, я випадково зачепила пальцем незнайомий конверт, і той впав на паркет. Конверт щільний, шершавий, як старий пергамент, без марок, лише синій штемпель із зображенням гілки ялини і адресу. Всередині новорічна листівка. Не глянцова типографія, а теплий, картонний виріб із тисненням і золотими блискітками, що осипались мені на пальці.
«Нехай у Новому році здійснюється найсміливіша мрія» каліграфічний почерк, знайомий до болю.
Літери здавалися рідними. Це був почерк Славка. Того самого хлопця з Клеваня, з яким ми клялись у любові назавжди. Літо за літом я проводила у Клевані у бабусі. А там перше кохання: місцевий хлопчисько, з яким ми будували хатинку на березі Стиру, пускали феєрверки у серпні і писали листи між канікулами. Потім бабуся продала дім, ми зі Славком поїхали кожен у свій університет і втратили звязок.
Адреса на конверті моя теперішня. Але листівка датована 1999 роком. Як це можливо? Збій «Укрпошти»? Чи це відповідь Всесвіту на мій тихий поклик про справжнє диво те, що можна взяти у руки?
Я скасувала зустріч, дві важливі телефонні розмови, сказала Остапові що їду перевірити локацію (Він лише махнув, занурений у ґаджети), і вже за кілька хвилин сиділа в авто.
До Клеваня три години їзди. Я мусила знайти відправника. Гугл підказав: у містечку працює маленька друкарня.
***
Майстерня «Сніжинка» виявилася зовсім не такою, як я уявляла. Я чекала на сувенірну крамничку: тісноту, запах дешевого воску. А натомість потрапила у простір спокою.
Двері відчинилися з тихим стогоном, і я ступила всередину. Теплий, стиглий повітря з ноткою дерева, металу і старої фарби. Ще тут пахло пічкою. Від неї йшли хвилі тепла, які огортали мене із зимового холоду.
Власник стояв спиною, схилившись над старим поліграфічним станком, що нагадував доісторичного звіра. Залізяччя глухо брязкотіло. На звук дзвоника він не зреагував. Я тихо покашляла.
Лише тоді він повільно розігнувся, ніби розтягував кожен свій хребець. Озирнувся: невисокий, кремезний, в простій у вічну клітинку сорочці, закатаної до ліктів. Обличчя звичайне, але очі надзвичайно спокійні. В них не було ані цікавості, ані готовності догодити. Вони просто чекали.
Ваша листівка? я поклала картонку на прилавок.
Олексій підійшов, не поспішаючи. Витер руки об штани, залишивши синюваті смуги, і тільки тоді підняв листівку, уважно глянувши на світло, наче на рідкісну монету.
Наша, підтвердив він. Ялинковий штамп. Значить, девяносто девятий. Де ви її взяли?
Надійшла мені, до Києва. Якимсь дивом з помилкою. Мені треба знайти того, хто її писав. Почерк знайомий.
Він вдруге подивився на мене уважніше. Окинув поглядом мою ідеальну зачіску, дорожнє, але дивно чуже тут пальто, обличчя, де втома більше не приховувалася навіть під макіяжем.
Навіщо вам він? Чверть століття минуло. Люди вже й померти можуть, і забути.
А я не померла, раптом різко вихопилося у мене. І не забула.
Олексій довго вдивлявся у мене, наче намагаючись розгледіти не слова, а те, що приховане за ними. Потім кивнув на чайник у кутку:
Змерзли. Чай вас зігріє, та й розум очистить. Навіть у киян.
Відповіді не дочекався, за мить уже заливав у прості чашки окріп.
З цього все й почалося.
***
Три дні у Клевані стали для мене поверненням. З гулу мегаполісу в тишу, де чути, як зі стріхи падає пласт снігу. З яскравого екранного світла у затишок відблиску від печі. Олексій нічим не розпитував, просто впустив у свій світ. Він жив сам у батьківській хаті, де старі книги пахли прахом, а підлоги рипіли від мого кроку.
Він показував мені кліше свого батька: мідні пластини з оленями і сніжинками, пояснював, як змішати блискітки, щоб не осипались. Він був схожий на свою оселю міцний, трохи обдертий часом, повний прихованих скарбів. Розповідав, як його батько, закохавшись із першого погляду, надсилав мамі листівки на стару адресу, одна з яких так і не дійшла.
Любов у порожнечу, мовив, вдивляючись у вогонь. Гарно, але безнадійно.
Ви в це вірите? запитала я. У безнадійність?
Батько ж зрештою знайшов маму, й прожили разом щасливе життя. Якщо є любов усе можливо. В іншому я вірю лише в те, що можна торкнути власними руками: цей станок, цю хату, своє ремесло. Решта дим.
У його словах я не відчула гіркоти це була мудрість людини, котра приймає матеріал, як є. Я ж завжди ламала все під себе. Тут же мій супротив розчинився: сніг падає, коли йому хочеться, а Гаврик собака Олексія спить, де йому подобається.
Між мною та Олексієм виникла незбагненна близькість. Ми були наче дві самотні душі, що знайшли, нарешті, недостаючі частини у собі: він побачив у мені живий вир і сміливість, я в ньому спокій і справжність. Він сприймав мене не як столичну бізнес-леді, а як дівчинку, котра досі боїться темряви й сумує за щирим дивом. Я побачила в ньому не людину з минулого, а хранителя памяті, ремесла, тиші. Поруч із ним мій вічний фоновий неспокій затихав, як море після бурі.
Коли задзвонив Остап, я стояла біля вікна, дивилася, як Олексій у дворі рубає дрова впевнено, легко, кожна поліня розліталася з соковитим ляском.
Де ти пропала? послухався холодний голос у слухавці. По дорозі додому купи ялинку. Наша пластмасова розвалилась. Символічно, ти не думаєш?
Я подивилась на живу зелену красуню з кольоровими скляними кулями.
Так, мяко відповіла. Дуже символічно.
Й поклала слухавку.
***
Правда відкрилася на третій день, у переддень Нового року. Олексій мовчки подав мені пожовклий ескіз із батьківського альбому. Той самий текст, що на листівці.
Ось, знайшов, промовив тихо. Це не твій Славко писав. Це писав мій батько для мами. Так і не дійшла. Історія любить ходити по колу.
Чари розсипались, як блискітки. Жодного містичного звязку просто іронія долі. Я відчула, як усе стискається десь під грудьми. Мій порятунок у минуле був хибою, але красивою.
Я повинна їхати, прошепотіла я, не дивлячись. У мене там усе. Весілля. Контракти.
Олексій кивнув. Не намагався тримати. Стояв посеред світу з паперу й минулого, беріг тепло у конвертах і був безсилим проти холоду з мого боку.
Розумію, тихо. Я не чарівник, а лишень друкар. Роблю речі, які можна потримати в руках. Але буває минуле дає нам не привид, а дзеркало. Щоб побачили: ким могли б бути.
Він повернувся до станка, відпускаючи мене мовчки.
Я взяла сумку, ключі, відчула у кишені металевий гладкий телефон. Єдиний звязок з реальністю, що чекала мене за завію. Реальністю, де є дзвінки, KPІ та комфортний, беземоційний шлюб, де цінують лише гривні.
Я вже бралася за ручку дверей, коли мій погляд ковзнув на листівку, забуту на прилавку, і на зовсім нову зі свіжим ялинковим штампом, яку Олексій, ймовірно, надрукував, та не віддав ще. Інший напис: «Щоб вистачило мужності».
Я зрозуміла: диво не у листівці з минулого, а в цій хвилині. У виборі. У цій раптовій ясності, коли бачиш одразу дві дороги. Я не могла обрати його світ, а він не заходив у мій. Але вертатись до Остапа я вже не збиралась.
Я вийшла у холодну, зоряну ніч, не озираючись.
***
Минає рік. Новий грудень.
Я не повернулась до івент-індустрії. Розлучилася з Остапом, а потім відкрила невеличке агентство, що творить «усвідомлені» свята затишні, з душею, зі справжньою увагою до деталей. Запрошення лише паперові, надруковані у тій майстерні у Клевані. Моє життя не стало повільнішим, але набуло сенсу. Я навчилася цінувати тишу.
У «Сніжинці» тепер проводяться творчі вихідні. Олексій навчився приймати онлайн-замовлення (я його навчила), але все відбирає сам. Його листівки стали відомішими, приносять гідний заробіток, але сам процес не змінився.
Ми не листуємось щодня, спілкуємось лише по справі. Але днями я отримала поштою листівку. На ній штамп у вигляді лелеки. І лише два слова: «Дякую за сміливість».
