Секрет, похований на горищі: історія жінки, яка наважилася дізнатися правду
Лариса ніколи не думала, що поїздка на дачу до свекрухи стане для неї відкриттям, яке переверне її життя. Оксана Миколаївна, мати її чоловіка, запросила допомогти розібрати старый будинок — його готували до продажу. Здавалося, звичайна просьба. Та саме вона стала тим моментом, після якого вже не було повернення.
— Ларисо, іди на горище, там накопичилося непотріб. А я тут приберу, — наказала свекруха, ніби керуючи військовим фронтом.
— Добре, — відповіла Лариса, піднялась нагору й почала перебирати старі коробки.
Фото чоловіка в дитинстві, шкільні грамоти, малюнки сестри… Ностальгічний пил минулого. Та погляд Лариси спинився на товстій, як цегла, папці з медичними документами. Серце стиснуло. Трохи вагаючись, вона відкрила її.
На очі впав запис: у Віктора, її чоловіка, у підлітковому віці була перенесена хвороба, яка часто призводить до безпліддя. Це не здогадки — це чорним по білому, з підписами лікарів.
Лариса завмерла. Ця папка руйнувала двадцять років її життя. Адже саме стільки вони з Віктором прожили у шлюбі, і весь цей час свекруха докоряла їй за бездітність, дозволяла собі злісні зауваження й приниження, ховаючись за «бабусиним правом». А Віктор… Він навіть не захотів перевіритися, коли Лариса сама пройшла всі обстеження.
Вони познайомилися в університеті. Він — розмовний хлопець, грав на гітарі, жартував, був душею компанії. Першим підійшов, запропонував чай, коли вона мерзла на практиці. Потім кіно, зустрічі, кохання. Все, як у казці. До зустрічі з Оксаною Миколаївною.
Свекруха не приховувала неприязні.
— Ти ж вища за Віктора майже на голову! Наречена має бути тендітною, — похмикала вона за першою вечерею.
Лариса намагалася не зважати, але кожне слово в’їдалося під шкіру. Особливо після весілля, коли Оксана Миколаївна подарувала їй каструлю та дитячий чепчик: «щоб уже народжувала!»
А Лариса й сама хотіла. Просто не виходило. Лікарі казали — все гаразд. Лише чоловік відмовлявся йти на перевірку. Більше того, натякав — а не робила Лариса чогось у молодості? Чи не через неї все?
Вона пробачила йому навіть ці слова. Але осадок лишився.
І ось тепер, на закуреному горищі, Лариса тримала в руках відповідь на всі запитання.
Віктор знав. Оксана Миколаївна теж. І все одно роками мучили її докорами. Лариса акуратно заховала медичну картку в рюкзак. Повертаючись до міста, першим ділом пішла до подруги Мар’яни, лікарки.
— Звісно ж, — знизила плечима Мар’яна, перегортаючи сторінки. — Ось у чому річ. А ти, бідолага, стільки років себе гризла…
Лариса мовчала. Очі наповнювалися сльозами.
— Розлучайся, Ларисонько. Ти ще зможеш стати матір’ю. А з ним? Він тобі навіть правду не сказав. Це не сім’я.
Випадок випав через місяць. Чергове родинне свято. Свекруха, як завжди, виблискувала, хвалилася онуками від доньки Ірини — хоча сама ж їх і виховувала. А Ларису намагалася принизити перед усіма.
Але цього разу все пішло інакше.
— Ну що, Ларисо, не судилося тобі стати матір’ю, — усміхнулася Оксана Миколаївна. — Зато в нас від Ірини троє.
Лариса підвелася зі столу, підійшла до центру зали, дістала ту саму медичну картку й поклала перед усіма.
— А ви, Оксано Миколаївно, коли збиралися розповісти, що ваш син не може мати дітей?
Свекруха зблідла. За столом настала мертва тиша.
— Брехня! — зашипіла вона. — Вигадки!
— Правда? Тоді хай родичі почитають, — голос Лариси тремтів від гніву.
— Та знала ж вона! — раптом вигукнув один із старших родичів. — Ще тоді розповідала, переживала. Я вже й забув…
— І ти знав, Вікторе? — обернулася до чоловіка Лариса. — І дозволяв матері мене цькувати?
— Я думав… — замимрив він. — Все зміниться…
— Ні, — різко сказала вона. — Подаю на розлучення.
Віктор намагався повернути дружину. Шкода було залишати квартиру, яку бабуся Лариси заповіла їй. Але вона була невблаганна. Майно ділити не довелося.
Минуло пів року. Лариса вже майже змирилась, що не стане матір’ю. І раптом — зустріч. Кохання. Нова людина, новий сенс, нове життя.
Через три місяці — тест із двома смужками. Потім шлюб. Потім син Євген. А через два роки — донька Наталя.
Лариса, дивлячись на своїх дітей, іноді згадувала, як могла б залишитися в тому шлюбі, мовчки страждаючи й звинувачуючи себе. Але вона наважилася — і стала щасливою.
Віктор так і не одружився. Його матір тепер докоряла й йому — мовляв, ні в нього, ні в Ірини життя не склалося. А одного разу, проходячи парком, Віктор побачив Ларису з діВін повільно відійшов у тінь дерев, усвідомлюючи, що його майбутнє залишилося там, де його ніколи не було.
