**ОЛЕНКА**
Старая Марфа витирала сльози, що котилися по її блідих, зморшковатих щоках. Вона розмахувала руками й белькотала щось незрозуміле, ніби схожа на дитину, що тільки вчиться говорити. Чоловіки чухали потилиці, а жінки, зібравшись навколо, намагалися зрозуміти стару.
З самого ранку, скажена від горя, Марфа бігала селом, била у вікна й ридала. Від народження вона була німою та розумом, здавалося, не від світу цього. Тому місцеві її оминали, хоч і не ображали. Не розуміючи, що трапилося, покликали Остапа — п’яничку й балакуна, єдиного, хто бував у її хаті та допомагав по господарству. За вечерю й пляшку горілки.
От він і з’явився. Недоспаний, ще не протверезівши, він проліз крізь натовп, що оточив Марфу. Стара кинулася до нього, микаючи й захлинаючись від плачу, махаючи руками. Лиш Остап міг її зрозуміти. А коли вона замовкла, він похмурів, зняв шапку й глянув на селян.
— Ну, розповідай! — почулося з натовпу.
— Оленка зникла! — сказав він, маючи на увазі сімрічну онуку Марфи.
— Як зникла? Коли? — скрикнули жінки.
— Каже, що ночами приходила матір! — вжахано промовив Остап.
Серед людей пройшов гул. Жінки хрестилися, чоловіки нервово закурювали.
— Невже померла могла дитину вкрасти? — не вірячи, спитав хтось.
Усі знали, що три місяці тому мати дівчинки, Галя, потонула в болоті. Так само, як і бабуся, була від народження німою. Пішла з жінками по ягоди, та й лихо трапилося. Чому? Хто ж знає. Відстала, заплуталася, загрузла в трясовині. Кричати не могла — лише микала. А хто ж почує? І лишилася Оленка сиротою, тягарем для старої Марфи. Був би батько… Та де ж його знайти? Померла за життя приховувала таємницю народження дівчинки й забрала її з собою в могилу. Ім’я батька навіть рідній матері не казала. Поголоски ходили: може, Остап — тато? А чому б і ні? Молодий, неодружений. У хату заходить.
Та він тільки заперечував: нічого не було!
Марфа знову застогнала й замахала руками.
— Що вона каже? — зашепотіли цікаві. — Ну, Остапе?
— Розповідає, як кожну ніч приходила померла до хати. Марфа свічки палила, хрести над дверима й вікнами випалювала — берегла себе й онуку від нечистої сили. А Галя не вгамувалася, обходила пороги, зазирала у вікна. І тихенько кликала свою доньку. Ось і цієї ночі довго стояла під вікном. Бліда, очі мертві, а губи шепотіли, манячи Оленку.
Стара сердилася, відганяла дівчинку від вікна. Але варто було їй відвернутися — як дівчинка одразу ж одсувала занавіску. Чи то морок, чи то не помітила Марфа, як уночі дрімота звалила її, — та й прогляділа. Забрала померла Оленку, обдурила, обіграла безневинну дитину! — Остап витер рукавом піт з чола й додав: — Шукати треба!
Чоловіки заскреготали зубами й розійшлися по дворах — хто за рушницею, хто за собаками. Навіть Остап, не сміючи краятися, подалася додому збиратися на пошуки.
Незабаром вони розділилися на групи. Спочатку обшукали подвір’я, потім кладовище. Даремно. Тепер лишалося йти в ліс, а звідти — у ті прокляті топи, де спочила Галя. Перекурили й рушили.
Біля самого лісу знайшли сліди босих дитячих ніжок. Пси підняли гавкіт і кинулися в глибину лісової гущавини. Довго вони метушилися туди й назад, вимотуючи господарів. Ніби водячи їх за носа, навмисно збиваючи зі шляху.
Перші сутінки вкрили верхів’я дерев, коли мисливські пси, важко дихаючи й жалібно скубечи, впали на землю. А разом із ними — і їхні господарі. Молодші й витриваліші рушили далі — на болото.
З кожною хвилиною надія танула.
Остап ступав обережно, боячися потрапити в трясовину. Так і не помітив, як відстав від інших. Та болото він знав добре, тому й побрів далі.
— І де ж ти, Оленко? — прохрипів він, вдивляючись у трясовину.
У кількох сотнях метрів від нього роздався різкий крик. Величезний чорний крук, сидячи на гілці сосни, блищав очима й спостерігав за гостем.
«Крру! Крру!» — знову пролунав його зловісний голос.
Серце чоловіка затремтіло. Щось у цьому згуку привернуло його увагу. Прискоривши крок, він пішов у бік тієї самої сосни.
На м’яком мху, біля коріння, згорнувшись клубочком, лежала дівчинка.
— Оленко! — ледь чутно прошепотів Остап.
Дівчинка розплющила очі й уважно подивилася на нього.
— Жива! — зрадів він.
Зняв із себе сорочку й укрив нею дитину.
— Як ти сюди потрапила? — прохрипів Остап, не чекаючи відповіді. Адже вона, як і мати, як і бабуся, була німою.
— З мамою прийшла, — несподівано відповіла вона.
Чоловік здригнувся й не повірив власним вухамІ з тих пір багато років по селу ходила чутка, що в нетрях блукає бліда жінка з дитиною на руках, але Оленка більше ніколи не бачила ні матері, ні лісового діда — бо вміла тепер сама чути, як шепотіли трави, і знала, що мертвим не місце серед живих.
