— Оленко Іванівно, як ви могли таке допустити? — обурено кричала сусідка Марія Степанівна, розмахувала руками просто в коридорі комунальної квартири. — Ви ж мати! Я можна було так байдуже дивитися на те, що коїться з вашою донькою?
— Тихше, тихше! — шипіла Олена Іванівна, озираючись по стороні. — Весь будинок розбудите своїми криками!
— А мені байдуже! Хай усі знають, яка ви мати! Наденька вже третій місяць не виходить з кімнати, ледве їсть, а ви робите вигляд, ніби нічого не відбувається!
Олена Іванівна щільно стиснула губи й увійшла до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Марія Степанівна ще постояла в коридорі, потім теж пішла до себе, голосно сопнувши.
У кімнаті було душно й тихо. Надія лежала на ліжку, відвернувшись до стіни, і робила вигляд, що спить. Мати підійшла до вікна й розчинила його навстіж. Прохолодне осіннє повітря вірвалося в кімнату, шевелячи занавіски.
— Надю, вставай. Час обідати, — тихо промовила Олена Іванівна.
Донька не рухалася. Мати сіла на край ліжка.
— Я знаю, що ти не спиш. Давай поговоримо?
— Про що тут говорити? — глухо відповіла Надія, не обертаючись. — Усе вже сталось.
— Сталось, та не сталось. Життя триває. Треба щось вирішувати.
Надія різко обернулася до матері. Лице в неї було бліде, очі набряклі від сліз.
— Що вирішувати, мамо? Що? Він одружиться з іншою через тиждень! З тією своєю Іринкою з університету! А я, дурна, сиділа й чекала, коли він диплом отримає!
— Надю, рідненька, ну нащо ти себе так мучиш? — Олена Іванівна погладила доньку по волоссю. — Значить, не судилося. Знайдеш іншого, доброго.
— Іншого? — Надія сіла на ліжку й подивилася на матір застиглим поглядом. — Мамо, ти не розумієш. Я ж…
Вона завагалась і знову відвернулася до стіни.
— Що, дочко? Говори, що трапилося.
— Нічого. Просто дуже боляче.
Олена Іванівна зітхнула й підвелася.
— Добре, лежи поки. Але ввечері обов’язково повечеряєш. Зовсім знудилася.
Мати пішла на кухню готувати обід. Надія залишилася лежати, втупившись у стелю. У животі щось тягнуло й кололо. Вона поклала руку на живіт і провела долонею через тонку нічну сорочку.
— Що ж нам тепер робити? — прошепотіла вона.
На кухні брязкали каструлями, щось смажилося на сковірні. Пахло цибулею й картоплею. Надію трохи нудило, як і щоНа кухні дзвонив телефон — це була тітка Ганна, і голос її звуТітка Ганна, як завжди, вміла знайти потрібні слова, і ця розмова змінила все.
