— Знов Грицько хропе! — з досадою подумала Оксана. Відсунула його руку, на якій лежала, і перевернулась набік.
Глянула на телефон — друга година ночі.
— От і все, більше не засну, а завтра на роботу, — бубоніла вона. — Знову буду клювати носом. Хоча пізно вставати — зміна друга, та все одно… Не двадцять уже, щоб цілі ночі танцювати й відчувати себе свіжою зранку. І це вже не ті романтичні вечори під місяцем, після яких не засинаєш, а перебираєш кожне сказане слово. А тепер не пам’ятаєш майже нічого, лише окремі фрази, але все одно посміхаєшся дурнувато і щасливо. Його обличчя — близьке, рідне, як у кіно, кадр за кадром…
А Грицько, немов нічого не сталося, зробивши гучний «рев», продовжував мирно сопіти.
— Що ж робити? Може, домовитись спати окремо? — думала Оксана.
Від нудьги вона почала перебирати старі образи на чоловіка. Їй здавалося, їх накопичилось стільки, що й під вагон не вмістити. Що її турбувало? Образа? Досада? Розчарування? Хто знає…
— Діти вироели. Залишились самі. Усе ніби добре, але щось не так. Що саме? — тривожні думки свердлили мозок, немов тупим свердлом, і тепер їх не вигнати навіть поганою мітлою.
У темряві Оксана подивилась на чоловіка. Він тихо сопів і не здогадувався, що під прицілом її погляду його вади збільшувались у розмірах, а ось ділити їх на нуль вона забувала. Хоча ще зі школи пам’ятала — на нуль не ділиться. А в чужому оці й порошину побачиш, правда ж?
— Зовсім посивів. І зайвих кілограмів набрав, — судила вона. — Зморшки, немарковані на карті, розповідали про вік, труднощі, хвороби. А який же він був гарний колись…
Тепер уже не біжить зустрічати, коли приходиш з роботи. Не цілує, не допитується, як справи. А коли п’є чай — голосно прихльопуює, і це дратує. Брудна білизна теж ховає, а я втихому кидаю в пральку. Вранці кладу чисту, а він незадоволений:
— Ще не зносив старі сорочки, а ти вже нові підкладаєш! Віддай мої!
Так, він робив їй боляче. Були й кризи, сварки, примирення. А ще його рідня… Вважали, що вона йому не пара. Навіть на весіллі вітали лише його, а вона стояла поруч. Дошкуляли, рахували її сукні й черевики, звинувачували у марнотратстві!
А Грицько лише казав:
— Не звертай уваги. Це з заздрощів.
Найбільше боліло інше… Коли захворіла донька, Марічка. Вони з нею об’їздили всі лікарні, доки не поставили діагноз. Потрібно було їхати на обстеження до Києва. Оксана не спала, боялась почути найгірше. А Грицько здавався байдужим. Мовчав, коли вона плакала в кутку. Всім стреси по-різному даються, але тоді так хотілось, щоб він просто обійняв і сказав:
— Усе буде добре.
Але ні. Віддалились.
А потім, коли все минуло, разом плакали й просили вибачення…
Як же він за нею доглядав! Як вони зустрілися?
Вона йшла дощовою вулицею й плакала. Додому йти не хотілось. Небеса ридали разом із нею. Промокла до нитки. Сукня чіплялася за ноги.
Навчалася в університеті. Екзамени. Дівчата збирали гроші на квіти викладачам — по п’ять гривень з носочка. У неї було лише дві з копійками. Мати відмовила:
— Підлещування не потрібне. Вчися краще.
Стипендію вона віддавала мамі, а та видавала по гривні на три дні. «Нащо більше? Живеш вдома, проїзний є».
І ось вона, знесилена, йде під дощем. Де взяти грошей?
Раптом над нею розкрився парасоль.
— Дівчино! Чого пізно сама? І без парасоля? — почула вона.
— Відчепіться! — відрубала вона.
— Хотів лише дати хусточку, — сказав чоловік.
Вийняв білу, у синю клітку. Вона й досі лежить у комоді. Пахла туалетною водою. Можливо, саме на запах і «клюнула»?
Взяла, випрала, зберігає як реліквію.
— Як він зрозумів, що я плачу? Дощ же ліяв! — думала Оксана.
— Серцем відчув, — зізнався Грицько пізніше. — Як міг залишити таку красуню саму в сльозах?
— Вас як звати? — спитав він.
— Оксана.
— А я — Грицько. Ходімо в кафе. Чаю з пиріжком, вам тепліше стане…
Вона, на її подив, розповіла йому все. Він слухав, потім провів додому й протягнув п’ять гривень:
— Візьміть. Не варто через такі дрібниці сумувати.
Через тиждень повернула — він образився:
— Чоловік має бути корисним. Дякую, що дозволила мені ним стати.
За вікном світало. Оксана без сна згадувала їхнє життя.
Було все — і добре, і не дуже. Але жодного разу він не кинув її саму розбиратись із проблемами.
Були й втрати… Ховали рідних, плакали, притулившись, як дві мишеняти.
А тепер діти одружились, і вони знову самі…
— Та що я, власне, нарікаю? Треба в дзеркало подивитись! — зрозумІ в цю мить Грицько повернувся, обійняв її кріпко, немов найбільший скарб, і прошепотів: “Спи, моя дівчинко”, — і вона зрозуміла, що щастя завжди було поруч, просто іноді його треба впізнати.
