**Щоденниковий запис**
Після закінчення педагогічного університету Марійка повернулася в рідне місто – дуже хотілося викладати у своїй колишній школі. Ще вчителькою бути не почавши, знали всі, що мріє про педагогіку, і навіть впевнені були в цьому.
“Наша Марійка наполеглива, свого дійсно домагатиметься”, – казали про неї однокларсники та навіть вчителі.
У школу ввійшла вродлива, впевнена в собі молода жінка. Зайшла до кабінету директорки:
“Доброго дня, Олено Василівно.”
“Доброго дня,” – підняла голову директорка, уважно подивилася на дівчину поверх окулярів. – “Слухаю тебе… Ой, Марійка Романчук, це ти?” – і підвелася з місця.
“Я, Олено Василівно. Я ж обіцяла повернутися викладачем у нашу школу.” – І подала документи.
“Рада тобі, Марійко… Як твоє по батькові? Романівна… Отже, Марія Романівна – вчителька історії. Молодець, здійснила свою мрію.”
Так Марійка стала вчителькою. Спочатку старшокласники випробовували її терпіння, але зрештою вона здобула їхню повагу – а це багато про що каже.
Незабаром вона познайомилася з Богданом. Після інституту він працював інженером на місцевому заводі. Зустрічалися, спілкувалися – і одружилися. Ще на початку стосунків Богдан запропонував:
“Давай побратимось, але з дітьми не поспішатимемо. Спочатку стабільно встанемо на ноги.”
“Згодна. Але затягувати не будемо – рік чи два. Бо яка ж родина без дитини?”
Так і вирішили. Але минуло три роки, як Марійці донесли “доброжелателі”, що її чоловік має роман із колегою. Вона відразу повірила – Богдан був вродливим, жартівливим, завжди в центрі уваги.
Дома – скандал. І Богдан зізнався:
“Пробач, Марусю. Більше ніколи не повторю. Обещаю.”
Вона образилася. Жили, ніби сусіди. Але з часом він повернув її довіру – вона ніби забула. Або йому так здавалося…
Богдан став прикладною сім’янином, особливо коли дізнався про вагітність дружини. Вона поставила його перед фактом:
“У нас буде дитина. Народжу, навіть якщо ти проти.”
“Я не проти,” – відповів він.
Народилася гарненька донька – Олеся. Радісні клопоти, недосипані ночі – все було добре. Богдан більше не дивився на інших. Обожнював своїх дівчат.
Ззовні вони були ідеальною парою.
Роки минали. Марійка, незважаючи на приховану образу, створила в родині атмосферу любові. Але зраду вона не забула – носила в собі таємницю.
“Дівчатка, сьогодні їдемо в цирк – я взяв квитки!” – оголосив Богдан.
“Тату, я хочу-хочу в цирк!” – раділа Олеся. – “Мамо, вдягну своє улюблене блакитне плаття з бантом!”
“Ох, яка ж ти в нас гарнюня!” – сміявся батько, дивлячись, як вона крутиться перед дзеркалом.
Олеся росла слухняною, добре вчилася. Марія Романівна пишалася успіхами доньки. Вчителі жартували:
“Олеся, мабуть, теж у педагогічний піде?”
“Ні, вона в мене технарь – може й треба було хлопчиком народитись. Фізику любить, з батьком у гаражі коло машини крутиться.”
Шкільні роки пролетіли – і ось Олеся вже студентка політехнічного університету. Приїжджала додому на вихідні.
“Як справи, доню?”
“Все добре, тату.”
Пройшло понад 20 років. Донька – доросла. Ніхто з подружжя більше не згадував про другу дитину.
Коли навчання Олесі добігало кінця, вона оголосила:
“Тату, мамо, після диплома ми з Дмитром реєструємося. Готуйтеся до весілля!”
Батьки знали хлопця – зустрічалися вони півтора роки. Виховний, з гарної сім’ї, навчався на іншому факультеті.
“Твоє право, доню,” – згодився батько.
Але плани змінило здоров’я Марійки. Богдан наполіг:
“Пройти обстеження треба.”
“Піду, якщо гірше стане.”
Пішла лише тоді, коли її забрала швидка. Невидимий ворог підкорив її, а для родини почалися важкі випробування. Богдан розумів – дружина не виживе.
Олеся з Дмитром відклали весілля.
Але час прийшов – і Марійка пішла у вічність. Богдан котив себе, згадуючи ту давню зраду.
Минув час. Одного разу, розбираючи мамині речі, Олеся знайшла пожовклий конверт. У листі мати зізналася: Богдан – не її рідний батько.
Колись, дізнавшись про зраду чоловіка, у гніві вона відплатила йому тим самим. Був короткий роман із вчителем географії – Ярославом. Коли вона завагітніла, вирішила: “Не скажу Ярославу. А Богдану скажу, що його дитина.”
“Чому не забрала цю таємницю з собою?”
Олеся сиділа з листом у руках. Її світ розбився. Ненависть, жаль, розпач – все змішалося.
Вона поговорила з батьком.
“Я любив твою матір,” – тихо сказав він. – “І люблю тебе, як свою доньку.”
“Я не знаю, як жити з цим.”
“Я теж,” – відповів він. – “Але ти для мене – рідна.”
І з того дня вони йшли вперед, тримаючись за руки, знаючи, що справжня родина – це не кров, а любов.
