Таємнича картинка
Оксана сиділа в авто на задньому сидінні й дивилась у вікно. Настріх був такий, ніби навперейми святу — перед Новим роком, чи може, днем народження. Але вона святкувала його в грудні, а зараз липень.
За кермом сидів суворий чоловік із товстою шиєю. Вона бачила лише його голений потиличник, неприємний, наче груба шкіра. Він не повертав голови, мов та шия була незгинаюча. Оксана подумала, що він не людина, а якийсь механізм, і навіть привстала, щоб глянути його в обличчя.
— Сідай! — різко кинув водій, не озираючись.
Вона плюхнулася назад. Знову пішли за вікном поля, ліси, села. Обігнали двох велосипедистів — чоловіка та хлопчика. Вони глянули на Оксану за склом. В серці знову заграло: вона вперше їхала до дідуся й бабусі, яких ніколи не бачила.
— Ще далеко? — спитала вона.
— Ні, — відповіла мати з переднього сидіння.
— А чому ми раніше не їздили до них?
Мати пробурчала щось незрозуміле.
— А річка там є?
— Є. Там усе є. Годі питати. Приїдемо — побачиш. — У голосі почулось роздратування.
Оксана замовкла. Останнім часом мати злилась на все. Все почалося після того, як пішов батько. Зібрав речі — і пішов.
*Швидше би вже приїхати*,— думала дівчинка. *Може, це відпустку? Але навіщо мама взяла мій ранець?* Питань було багато, але вона боялась їх ставити.
Відкинувшись на сидіння, Оксана почала тихеньку пісню, тягнувши ноти…
— Годі верещати! — зірвалась мати. — І без тебе нудно.
Дівчинка насупилась. Але ось вони в’їхали у місто. Машина зупинилась біля двоповерхової цегляної хати.
— Приїхали. Дім, милий дім, — сказала мати, відчиняючи двері. Але голос був нерадісний.
Будинок старий, сивий. Ні дитячого майданчика, а лише дві лавки біля під’їздів. Водій витягнув речі з багажника й теж подивився на хату. Мати попросила його почекати, взяла валізу й пішла до дверей. Оксана побігла слідом. Двері були дерев’яні, з облупленою фарбою, без кодового замка.
— Відчини, — буркнула мати.
Дівчинка відчинила. Вони піднялись на другий поверх. Мати поставила валізу, щоб подзвонити, але двері сама відчинилась. На порозі стояла висока, сувора жінка.
— Ну, чого стоїш? Заходь, — сухо сказала вона.
Оксана вчіпилась у матір. З кімнати вийшов сивий дідусь.
— Це твій деДвері за мамою замкнулись, а Оксана так і не зрозуміла, чому в житті бувають речі, які ти не обираєш, але мусиш прийняти.
