Та вона просто крутить моїм чоловіком, обурювалася Марічка.
Марічка глянула на телефон і відчула, як у грудях знову піднімається знайоме невдоволення.
Богдан телефонував уже втретє за вечір.
Марічко, пробач, будь ласка, його голос звучав стомлено, винувато, до болю знайомо. Я памятаю, ми домовлялися на оперу, але тут таке Ну, коротше, Наталка каже, у Сашка температура під сорок. Вона ж сама не впорається. Ти ж розумієш?
Марічка розуміла.
Занадто добре розуміла.
Бодю, у нас квитки куплені, спокійно сказала вона, хоча в середині все кричало. Ми півтора місяця чекали цього концерту!
Я знаю, голонько моя. Все відшкодую, клянусь. Ну, це ж дитина, не залишу ж я його самому
Поклавши слухавку, Марічка подзвонила подрузі.
Лесю, ти уявляєш собі?! вона ходила кімнатою, розмахуючи руками. Знову! Третій раз за місяць! То у нього син застудився, то в колишньої автівка зламалась, то ще якась халепа!
Марік, може, і справді син хворіє? обережно озвалась Леся.
Та знаю я! Звісно, хворіє. Діти завжди хворіють, нічого нового. Але ненормально те, що його колишня постійно дзвонить саме йому! В неї батьків чи подруг немає?
Ну-у-у…
Не “ну”! Марічка схопилась. Вона ним крутить! Бодя в мене добрий, не бачить цього. Вона чудово розуміє: кине клич він усе полишить і прибіжить. І користується цим!
Леся зітхнула у трубці.
А ти впевнена, що річ саме в ній?
А в кому ще?! Марічка завмерла.
Я не знаю Просто подумай. Якщо жінка дзвонить колишньому, а той усе кидає і приймає її справи як свої хто тут кого використовує?
Марічка відкрила рота, закрила, і відчула неприємний холодок усередині.
Лесь, не вигадуй, різко обірвала вона. Бодя просто відповідальний батько. Він не може лишити дитину.
Добре, добре, швидко погодилася Леся. Я так, до слова.
Та це “до слова” засіло в серці, як голка. Маленька, колюча. Не діставалася.
Богдан повернувся пізно, втомлений, з помятим виразом обличчя і винуватими очима.
Пробач, дурний я, обійняв ззаду, уткнувся носом у шию. Я тобі нові квитки куплю. Кращі. Обіцяю.
Марічка мовчала. Дивилася у вікно й думала: скільки разів уже це було? Пять? Десять? Двадцять?
І щоразу одне й те саме: “Ти ж розумієш”.
Розумію, думала Марічка. Тільки що саме я розумію невідомо.
Дрібниці накопичувалися, як пил на комоді. Не видно проведеш пальцем, і от вже й осіло.
Згодом вона стала помічати: Богдан ховає телефон. Колись кидав його де завгодно на столі, дивані, у ванній. А тепер всюди з собою, навіть коли на кухню за водою.
Бодю, а чого телефон з собою тягаєш? спитала якось, намагаючись зберегти легкий тон.
А? Та звичка. На роботі постійно дзвонять.
Окей.
Якось відкрила його календар, бо хотіла вписати нову дату походу в театр. Там “Забрати Сашка з садочка 16:00”, “Відвезти Наталці документи для машини”, “Подзвонити Н. щодо щеплення”.
Н. це Наталка.
Бодю, сказала вона за вечерею, помішуючи чай так довго, що цукор давно розчинився, а ти знаєш, коли у мене захист диплома?
Він підвів погляд:
Диплома? Емм, у травні?
У березні. За два тижні.
А, точно. Вибач, голова дірява.
Голова дірява, а графік Наталки знає до дрібниць.
А ще були гроші.
Якось Марічка випадково наткнулася на виписку по рахунку Богдан залишив її на столі. Три перекази по шість тисяч гривень. Отримувач Н. Бондаренко.
Бодю, покликала вона, тримаючи папірець, а це що?
Він навіть не напружився.
Наталці допомагаю. У неї мама захворіла треба було на ліки. Потім Сашкові на гуртки. Ну, ти ж розумієш, вона з дитиною сама.
Вісімнадцять тисяч за три місяці?
І що? Це ж мій син! Я маю дивитись, як вони виживають?!
Вона поклала виписку на місце.
Звісно, ні. Просто дивно, що ти “забув” сказати.
Та не забув! Просто знав ти почнеш
Це “почнеш” звучало так, наче Марічка істерична, дрібязкова, ревнива дурепа.
І ще був той випадок у машині.
Сіла на пасажирське, а на задньому сидінні малюнок. Дім. Квіти. Сонце. Троє людей. Тато. Мама. Сашко.
Без неї.
Взяла малюнок. Перевернула. Ззаду кривий дитячий почерк: “Татусеві від Сашка. Наша родина”.
Бодю, це від кого?
А, Сашко намалював. Дивись, який молодець! Талант росте.
Марічка дивилася то на малюнок, то на нього.
Тут написано “наша родина”.
Ну Для нього сімя це я, Наталка і він. Він ще малий. Психологія дитини.
Вона поклала малюнок, застебнула ремінь, мовчала всю дорогу.
А потім Наталка почала зявлятися особисто.
Спочатку раз “забрати речі Сашка, що в Богдана”. Потім знову “порадитись щодо літа”. Потім просто “проїжджала повз”.
Наталка була спокійною, ввічливою, чемно всміхалася.
Привіт, Марічко! казала вона, ніби вони давні подруги. Серйозно, не заважаю? Богдан вдома?
І після таких візитів Богдан ставав відчуженим, задумливим. Відповідав коротко, віддалено.
Що з тобою? питала вона.
Та так Втомився.
Марічка все частіше відчувала себе зайвою. Наче завадою.
Якось почула, як він говорить у ванній. Двері були не до кінця причиненими. Його слова:
Наталко, ну не плач Я ж допоможу. Ти знаєш, я завжди поруч.
Голос тихий, майже лагідний.
Марічка відійшла від дверей. Сіла й раптом зрозуміла.
Ним не маніпулюють.
Він сам це дозволяє.
Бо йому так зручно.
Марічка три дні тримала все в собі.
Сцен не влаштовувала. Спостерігала мовчки. Як вчена, яка під мікроскопом вивчає невідому комаху спокійно і відсторонено.
І от що вона побачила.
Богдан прекрасно знає графік Наталки, всі справи Сашка, всі дрібниці. В його календарі – кожен її крок. Про її диплом забув.
Богдан постійно комусь пише, ловить телефон на ходу, відповідає, очі мякнуть, винувато моргає, немов робить щось заборонене.
Одного разу телефон задзвонив, поки Богдан був у душі. Марічка глянула “Наталка”.
Рука сама потягнулася: “Відповісти”.
Богданчику? льосовий, заплаканий голос. Можеш приїхати? Мені так зле, я не знаю, до кого ще звернутись.
Марічка мовчала.
Богданчику? Ти там? Не залишай мене, будь ласка. Ти ж завжди був поряд
Вона поклала слухавку й усміхнулася гірко.
Господи. Яка ж я наївна. Яка сліпа.
Богдан вийшов із ванної, у рушнику, краплі на волоссі.
Тобі телефонує Наталка, тихо сказала Марічка.
Він спинився.
Ти взяла слухавку?!
Взяла. Вона встала, глянула йому у вічі. Вона плакала, казала, що їй складно. Що ти завжди був поруч.
Він мовчав, шукаючи виправдання.
Розумієш, почав він, Наталка зараз у скруті. В неї крім мене нікого. Я не можу залишити її саму!
Залишити? гірко всміхнулася Марічка. Ви розлучені вже чотири роки, вона не твоя дружина, а колишня. Ти її вже залишив давно.
У нас спільний син!
Це означає, що ти маєш завжди стрибати на її перший поклик? Гроші висилати у таємниці від мене? Її розклад знати краще, ніж мій?
Ти перебільшуєш!
Я?!
Марічка відчула, як щось обірвалося всередині. Взяла сумку, стала складати речі.
Бодю, я довго думала, що вся справа в ній. Що вона використовує тебе, що маніпулює Сашком. Що вона не відпускає.
Обернулася.
Але правда ось у чому: проблема в тобі. Ти сам це дозволяєш. Тобі вигідно. Дві жінки: одна, яка потребує, інша що терпить. І ти не обираєш. Бо так зручно.
Марічко, не йди.
Я не йду, тихо відповіла вона. Я виходжу. З цього трикутника, де моє місце завжди третє. Я не воюю з твоєю колишньою дружиною. Я просто виходжу з вашої гри.
Богдан стояв посеред кімнати розгублений, мокрий, жалюгідний.
Марік, почекай. Давай поговоримо.
Говорити нема про що, вдягла куртку. Ти свій вибір зробив давно. Я просто була надто сліпою, щоб побачити. Тепер бачу. Ясно, як на долоні.
Відчинила двері.
Прощавай, Богдане. Передавай Наталці вітання. Скажи, тепер вона може телефонувати, коли хоче.
Двері тихо зачинилися.
Місяць потому Марічка сиділа із Лесею в кавярні.
Як ти? спитала потихеньку подруга.
Добре, всміхнулася Марічка. Справді добре.
Це була правда. У перший тиждень було боляче тягло всередині, хотілося зателефонувати, написати, повернутись. Але вона трималася. Зняла скромну квартирку, знайшла підробіток, захистила диплом.
Богдан дзвонив. Часто. Писав довгі, збиті повідомлення з вибаченнями та клятвами.
“Марічко, пробач дурня. Я зрозумів усе. Давай спробуємо з початку”
Вона не відповідала. Бо знала починати знову марно. Проблема не в Наталці в ньому. І доки він сам це не збагне нічого не зміниться.
А він як? спитала Леся.
Хто?
Богдан, звісно.
А знизала плечима. Не знаю. Ми не спілкуємось.
Не жалкуєш?
Марічка задумалася. Жаліє? Ні. Дивно, але ні. Відчувала полегшення. Мов скинула важкий рюкзак, який несла не один місяць.
Я зробила вибір, допила каву. За себе.
Леся всміхнулась:
Молодець ти.
Та що там, відмахнулась Марічка. Просто подорослішала.
Богдан залишився сам.
Наталка, як не дивно, швидко перестала дзвонити. Виявилось, що без Марічки глядачем ця вистава втратила сенс. А коли Богдан спробував повернути колишню близькість, почув холодне “ні”.
Ти ж свого часу зробив вибір, спокійно сказала Наталка. От і живи з ним. А у мене вже все добре. Допомога твоя більше не потрібна.
Богдан намагався повернути Марічку: чекав під домом, стояв біля роботи, писав довгі вибачення. Але вона була непохитна.
Бодю, відпусти мене, сказала востаннє. І себе. Ми різні люди. Ти хотів дві долі разом, я одну. Але справжню.
Марічка йшла вечірнім Львовом і думала, як дивно складено життя. Вона так боялась залишитись сама, так боялась втратити Богдана. А коли втратила, то зрозуміла не втратила нічого.
Бо той, хто не спроможний зробити вибір, не здатен дати справжнє.
А вона заслуговувала лише на справжнє.
Як гадаєш, чи варто йому повертати першу дружину, якщо з Марічкою не вийшлоВона зупинилася на мості й вдихнула морозне повітря, повне запаху теплої кави й мокрого каміння після весняної зливи. Відчувала себе вільною, наче вперше за довгий час. У руках грілася маленька чашка біла, з мідною облямівкою. Віддалася миті, не думаючи про вчора і не турбуючись про завтра.
І раптом зрозуміла: щастя не у великих словах, не у грандіозних жестах чужої відданості. Воно у власній сміливості сказати собі “досить”. У здатності обирати не когось, а себе й радіти тому, що попереду знову є шлях.
Вдалині світились вікна нового світу без колишніх ролей, без невидимих боргів і відкладених мрій. Тут, наодинці з собою, вона нарешті відчула, що її історія тільки починається.
Вона усміхнулася місту, що ніколи не спить, і зробила крок вперед не озираючись, не жаліючи, не чекаючи більше нічиїх дзвінків.
У цю мить Марічка знала: справжнє життя не десь там, за чужими словами, а тут, у її рішенні жити на повну.
І цього вже було достатньо, щоб стати щасливою.
