Так судилося долєю
Степан, уже немолодий чоловік, поховав дружину п’ять років тому — хвороба забрала її тяжкою. Разом боролися, але вистояти не змогли — пішла вона у вічність.
У сорок вісім років залишився Степан удівцем, звикав до самотності, а про новий шлюб навіть не думав. Хоча рідні й знайомі наполягали:
— Ти ще молодий чоловік, знайди жінку, будь щасливий!
— Такої, як моя дружина, не знайду. Звісно, є й кращі, є й гірші, але такої більше нема, — відповідав він.
Молодший брат Степана жив у іншому районі. Різниця у віці між ними велика — майже п’ятнадцять років. Так склалося: спочатку мати не могла завагітніти, а потім, коли вже й не сподівалася, народила Дениса. Брати любили одне одного — старший допомагав матері з малечею, а маленький Дениско тіпався за ним услід.
Батьки померли, коли молодшому виповнився двадцять один. Степан підтримував брата, допоки той не закінчив навчання й не одружився. Та, мабуть, так судилося: у Степана померла дружина, а Денис розлучився — приблизно в той же час, коли старший залишився сам.
Щовечора Степан прогулювався перед сном у парку біля дому. Так повелося ще з дружиною — разом ходили, коли був вільний час. І цього вечора він неспішно йшов алеєю до ставка, де плавали качки та навіть гуси. З іншого боку парку був приватний сектор — звідти, мабуть, вони й приходили.
Повертаючись, помітив на лавці дівчину. Вона витирала сльози. Не міг пройти повз.
— Дівчино, добрий вечір. Вам допомога потрібна? Щось трапилося?
Вона підвела очі й глянула на нього сумним поглядом:
— Мені ніхто не допоможе… Дякую. Просто не знаю, куди мені тепер йти…
Степан присіпортував поруч.
— Як це — не знаєш? Ти ж звідкись прийшла? Як тебе звуть?
— Мати мене вигнала. Тепер у неї повно знайомих у квартирі. Мені там немає місця… та й страшно мені їх усіх. Дарина…
— Так, Дарино, давай по порядку. Нічого не розумію, розказуй. Скоро зовсім стемніє… Нехай так і сидиш?
Дарина жила з батьками в однокімнатній квартирі, яка дісталася їм від діда по батьковій лінії. Переїхали з села — там у
