Таке трапляється…
Батьки дуже чекали на маленького Юрчика. Але вагітність у мами була непроста, і син народився передчасно. Довго лежав у кювезі, органи працювали якось через раз лікарі ледь-ледь витягнули, двічі різали, в очах сітківка норовила втекти, загалом той ще квест. Двічі вже готувалися прощатися. Але Юрко, впертий як трактор, вижив!
Щоправда, швидко стало ясно: майже нічого не чує, бачить теж як крізь туман. Потроху оклигав спочатку сів, потім почав тягтися за іграшками, потім навіть встав коло дивану. Розумове ж дозрівання стояло на місці, мов київський трафік у вечір пятниці.
Зовсім не одразу батьки втрачали віру. Спочатку билися удвох, а тоді батько якось непомітно розчинився у просторі класика жанру. Мама Марічка залишилась з Юрчиком наодинці. Вичитала десь про квоту на лікування, умудрилася дістати в три з половиною роки зробили хлопцю імпланти. Начебто став чути, але з проривом у розвитку, як з тризубом в сауні: не видно.
Веде Марічка Юрка до дефектологів, логопедів, психологів і ще кудись, куди не кожен дорослий дійде. Я, як психолог, все пропоную різні штуки: а давайте спробуємо це, а ось це… А мама пробує і те, й інше, і сьоме через десяте. Результату нема. Юрко більшість часу спокійно крутить у манежі якусь пляшечку, стукає нею чи кусає власну руку. То виє тоненько, то модуляціями вібрує хвилю розпачу. Мама каже: впізнає, кличе її особливим бурчанням і обожнює, коли йому чухають спинку й ніжки.
Зрештою якийсь старий психіатр, вечно заклопотаний і з вузькими окулярами, каже: який тут діагноз? Це, мистецьки кажучи, «ходячий буряк». Прийміть рішення: або здаєте, або доглядаєте все одно вже умієте. Який сенс чекати дива чи ховати себе за його манежем, я не бачу. Отак чітко і сказав. Марічка віддала Юрка до спецсадочка і вийшла на роботу.
Через деякий час купила мотоцикл давня мрія. Літає тепер по Києву на залізному коні з однодумцями, і коли реве мотор, думки й тривоги розлітаються, як голуби на Михайлівській площі. Батько сплачує аліменти Марічка всі гроші, ті самі гривні, віддає на сиділок: виявилося, Юрко в догляді не складніший за кактус, якщо до його виття звикнути.
Якось знайомий байкер Петро повідомив: «Ти, Марічко, цікава, трагічно прониклива» «Ой, пішли покажу», хитро відповіла Марічка. Петро вже подумки будував романтичні плани, а вона привела його до Юрка, той саме драматично курликав може, нову людину відчув, може, маму впізнав.
Ото так, з гаком вигукнув Петро.
А ти чого чекав? іронічно зиркнула Марічка.
Далі вони не тільки каталися, а й стали жити разом. Петро до Юрка не підходив домовилися. Та й Марічка не наполягала. Згодом він пропонує, мовляв, може, дитину заведемо? Марічка різко: «А якщо ще один такий самий, будемо?» Петро рік мовчав і знов заговорив: «Ні-ні, таки треба!» Народився Михасик. Здоровий, наче домашній борщ.
Петро радісно запропонував: може, Юрка вже у заклад здамо, раз у нас супер-син є? Марічка тролить у відповідь: «Я скоріше тебе здам!» Петро швидко відійшов: «Та я ж так, спитати» Михась у девять місяців помітив Юрка одразу зацікавився. Петро переживав: не пускай малюка, мало що станеться! Але сам постійно на роботі чи на мотоциклі, тож Марічка дозволяла. Коли Михась повзав поруч, Юрко якось не виїв, а навіть, здається, прислухався до братнього шурхотіння.
Михась тягнув іграшки, пояснював, показував і як та маленька няня, клав Юркові пальці так, щоб тримав кубики. Якогось дня Петро захворів і лишився вдома. Побачив: Михась ще не міцно тримається на ногах, але впевнено кличе, а за ним чимчикує Юрко. Біснувся Петро, мовляв, «відгородь свого дивака від нормального сина, або слідкуй постійно». Марічка вказала на двері без слів.
Петро злякався. Вони помирились. Марічка прийшла до мене:
Він дурник, але я його люблю, каже. Жесть, правда?
Це нормально, кажу я. Любити своїх дітей треба незалежно
Та я про Петра, перебила вона. А Юрко для Михайла справді небезпечний, як думаєш?
За всіма ознаками, водій у цій парі Михась, але дивитися треба, відповідаю.
У півтора року Михась навчив Юрка викладати пірамідки за розміром. Сам уже говорив реченнями, співав «Пісеньку про їжачка» і грав у «Сороку-ворону». «Він нас геній?» питає Марічка. Петро носа роздуває, у його друзів малі досі «мама-тато» не вміють.
Думаю, це завдяки Юркові, кажу я. Не кожен малюк у півтора року веде за собою старшого.
Во! аж підкинулася Марічка. Так і скажу Петрові!
Ну й сімейка: «ходячий буряк», «колода з очима», жінка на мотоциклі і вундеркінд Михась. Щойно Михась сам почав ходити на горщик, присвятив пів року, щоб навчити цього Юрка. Їсти ложкою, пити з чашки, одягатися ці завдання вже ставила сама Марічка.
У три з половиною Михась вимогливо питає: А що з Юрком?
Насамперед він нічого не бачить, каже мама.
Та бачить! заперечує Михась. Лише погано. Ось так бачить, а ось так ні. Найкраще видно при світлі палатки у ванні!
Офтальмолог трохи закляк, коли трирічна дитина взялася пояснювати нюанси брата. Призначили Юркові обстеження, виписали спеціальні окуляри й навіть якусь процедуру.
З садком у Михайла не склалося. Йому б у школу, такий тямущий! нарікала вихователька. Всіх перевершує, з рук виривається.
Я настояла: хай краще гуртки й допомагає Юркові, а до школи потім. Петро не сперечався, навіть сказав: «Може й так, у садочку йому нудно! І ти помітила твій Юрко вже рік не виє?»
Ще за пів року Юрко сказав: мама, тато, Михась, дай, пити, няв-няв. До першого класу хлопці пішли разом. Михась переживав: як там Юрко без мене, а в спецшколі хороші вчителі, чи зрозуміють його? Досі готує спочатку Юркові домашку, а вже потім свою.
Юрко говорить простими реченнями, читає й користується ноутбуком, любить готувати й прибирати (під наглядом Михайла чи мами), обожнює гуляти у дворі, дивитися, слухати, нюхати. В курсі всіх сусідів всім вітається, всім радий. Ліпить з пластиліну, складає конструктори, розбирає татовий годинник (і щоразу збирає гірше).
Та найбільше Юрко любить, коли всі вирушають на мотоциклах за місто він з мамою, Михась з татом, і всі разом горлають щось пісенне назустріч вітру й українським дорогамІноді, зупинившись біля вікна після гучного робочого дня, Марічка спостерігає, як хлопці граються у дворі. Михась читає Юркові книжку, сам упівголоса, Юрко уважно слухає й повторює слова. Петро навчив Юрка передавати ключі, Михась пекти млинці, а Марічка просто тримає баланс поміж усіх.
Буває, до двору підходять інші діти, сміливо знайомляться, як із Михасем, так і з Юрком, а іноді стоять збоку, не знаючи, чи варто. Михась їм пояснює без пафосу: «Це мій брат. Він не такий, як усі, але разом найцікавіше!» Під вечір Марічка накриває на стіл, а Михась голосно гукає з балкона свого улюбленого друга: «Мамо, сходи обовязково разом із нами!»
І поки на кухні стиха потріскує сковорідка й гучно регоче Михась, Марічка розуміє: дива не тоді, коли всі щасливі, а тоді, коли ти можеш не тікати, а приймати кожного у своєму житті. Навіть якщо хтось опинився «ходячим буряком» чи мало не зник у світі чужих тривог усе можна зліпити до купи, якщо поруч є своє стадо. Родина іноді складається з уламків, зате живе зовсім по-справжньому.
А Юрко на ніч завжди просить потримати його за руку. Марічка витирає сльозу, що цього разу від радості, і шепоче: «Все вдалося, Юрчику. Все виходить». І так раз за разом.
