Коли Оксана ступила на землю рідного села через двадцять років, першим, кого вона побачила, був старий Іван — колись поштар, тепер просто дід із запорошеним поглядом. Він сидів біля напівзруйнованого магазину на тій самій лавці, де колись кипіло життя: чоловіки сперечалися пляшкою горілки, хлопці ганяли м’яча, а жінки несли плітки замість новин. На його колінах лежав поліетиленовий пакет з обірваною ручкою — хліб, банка з солоними помідорами й потерта газета. Іван лускав насіння і спльовував лушпиння під ноги, примружуючись до тьмяного весняного сонця, наче дивувався, що воно ще світить у цьому закинутому куточку, про який давно забули всі — навіть Бог.
Він подивився на Оксану уважно. Не здивовано, не радісно — наче крізь неї, до тих днів, коли вона їхала, молода й зла.
— Оксано?.. — пробурмотів він. — Значить, ти жива?
— А ти думав, ні? — ледь посміхнулася вона.
— Та ми тут уже вирішили: або в Києві десь, або заміж за поляка пішла, або, прости Господи, під землею…
Вона не відповіла. Тільки кивнула. Так, жива. Але вже не та.
Позаду неї стояв той самий дім. Кривий, сивий, з тріснутими стінами, зіпсованим ґанком, сходами, де колись мати зустрічала її з роботи, а потім — просто мовчала. Дім виглядав меншим, ніж у спогадах. Втомленим. Зігнутим. Як дід, якого забули відвідувати. Він наче чекав — не прощення, не повернення — а кінця. Тихого, непомітного, як і все його існування останні роки.
Того дня Оксана обійшла його кругом. Не зайшла всередину. Не доторкнулась. Дивилася, як на загоєну, але сверблячу рану. Всередині було напружено, як нитка, готова порватися. Варто було тільки повернути дверну ручку — і все, що трималося в ній, могло розвалитися.
Поїхала вона у дев’ятнадцять. Після того, як мати померла, а батько почав пити так, що вранці не пам’ятав, хто вона. Називав чужими іменами. Говорив із нею, наче вона — не донька, а привид із давніх снів. Дім став нестерпним. Як пальто на кілька розмірів менше — і викинути шкода, і носити не можна. Сварки були щоденними. З-за дрібниць, з-за мовчання, з-за кожної дрібниці. Вона кричала, він кидав чашки об стіну. Останнє, що він їй сказав: «Ти мені не потрібна. Зникни». І вона зникла. Пішла в місто. Потім — далі. Спочатку на околицю, потім до Львова, потім просто — подалі від минулого.
Працювала де попало: офіціанткою, продавчинею, наборницею тексту, мила сходи, жила у кімнатах із чужими запахами. Шила, писала вірші — поки слова перестали рятувати. Життя йшло, як вода по старій трубі — іржава, шумна, часом із пліснявою. Але воно йшло. І Оксана йшла разом із ним.
Вона нікому не писала. Не дзвонила. Не знала, чи живий батько. Поки одного разу не задзвонив телефон: чоловік з райвідділу повідомив, що той помер. Тиждень тому. Один. Без свідків. Сусіди дізналися, коли запах став нестерпним. Поховали за рахунок адміністрації. Залишився дім.
І вона приїхала. Не розуміючи — навіщо. Перевірити? Пробачити? Закрити гештальт? Чи просто переконатися, що він справді пішов.
На третій день вона зайшла в дім. Важко відчинивши двері, вдихнула запах — застояний, тютюновий, просочений часом. Все було на місці. Стіл, де колись крутили м’ясорубку. Крісло, в якому він сидів. Газета на підвіконні. Кружка із написом «Найкращий тато» — неІ ніжно, як до дитини, погладила стару деревину стола, наче хотіла сказати: “Я тут була”.
