Коли Оксана ступила на землю рідного села через двадцять років, першим, кого вона побачила, був старий Іван — колись поштар, тепер просто дід із затьмареним поглядом. Він сидів біля напівзруйнованого магазину на тій самій лавці, де колись кипіло життя: чоловіки сперечалися за пляшкою, хлопці ганяли м’яча, а жінки несли плітки замість новин. На його колінах лежав поліетиленовий пакет із відірваною ручкою — хліб, банка з солоними помідорами й потерта газета. Іван лускав насіння і спльовував лушпиння під ноги, примружившись до тьмяного весняного сонця, наче дивувався, що воно ще світить у цьому забутому куточку, про який давно забули всі — навіть Бог.
Він подивився на Оксану уважно. Не здивовано, не радісно — ніби крізь неї, у ті дні, коли вона їхала, молода й зла.
— Оксано?.. — пробурмотів він. — Значить, жива?
— А ти думав, ні? — слабко посміхнулася вона.
— Та ми вже вирішили: або десь у Києві, або заміж за поляка пішла, або, Господи прости, під землею…
Вона не відповіла. Лише кивнула. Так, жива. Але вже не та.
Позаду неї стояв той самий дім. Кривий, сірий, з потрісканими стінами, зіпсованою верандою, сходами, де колись мати зустрічала її з роботи, а потім — просто мовчала. Дім виглядав меншим, ніж у спогадах. Втомленим. Зігнутим. Як дід, якого забули навідувати. Він ніби чекав — не прощення, не повернення, — а кінця. Тихого, непомітного, як і все його існування останні роки.
Того дня Оксана обійшла його навколо. Не зайшла всередину. Не торкнулася. Дивилася, як на зажилу, але сверблячу рану. Всередині було напружено, як нитка, ось-ось готова порватися. Варто було лише повернути дверну ручку — і все, що втримувалось усередині, могло розвалитися.
Пішла вона у дев’ятнадцять. Після того, як мати померла, а батько почав пити так, що вранці не пам’ятав, хто вона. Називав чужими іменами. Говорив із нею, ніби вона — не дочка, а привид із старих снів. Дім став невиносимим. Як пальто на кілька розмірів менше — і викинути шкода, і носити неможливо. Сварки були щоденними. Через дрібниці, через мовчання, через кожну дрібницю. Вона кричала, він кидав чашки об стіну. Останнє, що він їй сказав: «Ти мені не потрібна. Зникни». І вона зникла. Пішла у місто. Потім — далі. Спочатку на околицю, потім у Львів, потім просто — подалі від минулого.
Працювала де могла: офіціанткою, продавчинею, наборницею тексту, мила сходи, жила у кімнатах із чужими запахами. Шила, писала вірші — поки слова перестали її рятувати. Життя йшло, як вода по старій трубі — іржаве, шумне, іноді з пліснявою. Але воно йшло. І Оксана йшла разом із ним.
Вона нікому не писала. Не дзвонила. Не знала, чи живий батько. Поки одного разу не задзвонив телефон: чоловік із райвідділу повідомив, що той помер. Тиждень тому. Сам. Без свідків. Сусіди дізналися, коли запах став нестерпним. Поховали за рахунок адміністрації. Залишився дім.
І вона приїхала. Не розуміючи — навіщо. Перевірити? Пробачити? Закрити гештальт? Чи просто переконатися, що він справді пішов.
На третій день вона зайшла у дім. Ледве відчинивши двері, вдихнула запах — застояний, тютюновий, просякнутий часом. Все було на місці. Стіл, де колись крутили м’ясорубку. Крісло, у якому він сидів. Газета на підвіконні. Кружка з написом «Найкращий тато» — безглузда, гірка, майже насмішка. Дім мовчав, але стіни, здавалося, шепотіли: пам’ятаєш?
Вона стояла посеред цієї тиші й не знала, навіщо тут. Щоб пробачити? Щоб переконатися? Чи щоб поставити крапку?
Тиждень вона прибирала дім. Фарбувала похилий пліт, латала дах, терла старі вікна до скрипу. Не тому, що збиралася залишитися. Тому що хтось мав нагадати цьому дому, що він ще живий.
На дев’ятий день вона поїхала. Ні речей, ні сувенірів. Лише фотографія, де їй років вісім, мати ще молода, а батько посміхається. Або робить вигляд. Але вони там — разом. Вона поклала знімок у гаманець. Не щоб сумувати. А щоб не забути.
Дім лишився. Втомлений, обшарпаний. Але не порожній. Він зберігав кроки, голоси, сварки, радість, запах варення, тіні ночей і голосів, яких більше нема. Іноді біль не йде. Але ти вчишся з нею жити.
Іноді дім перестає бути раною. Стає землею. Тією самою, на якій ти колись вчилася йти. І падати. І вставати.
І цього вже достатньо, щоб почати жити знову. Не з нуля. А з того, що лишилося. І стало твоїм. Назавжди.
