10 жовтня
Сьогодні вийшла з під’їзду, і моя рука, ніби сама по собі, не надягла обручку. Не через поспіх, не через розгубленість — просто так вийшло. Ніби пальці залишили її на полиці в передпокої, мовчки, без пояснень. Помітила це лише у тролейбусі, коли схопилась за поручень і раптом побачила свій палець — голий, пустий, без історії.
Обручка — з матовою смужкою посередині — залишилася вдома. Від чоловіка. Від Тараса. Вона завжди була зі мною. Навіть коли він запізнювався, ховаючись за «робочими зустрічами». Навіть у ті дні, коли ми мовчали тижнями, живучи поруч, як сусіди. Особливо тоді — тому що обручка здавалася останньою ниткою, що ще тримала нас разом. А зараз? Вона просто лежала в пилу між квитанціями та старою буклеткою з банку. І ніщо не впало.
Ранок тягнувся тягуче. Пальто, наче налите свинцем, тиснуло на плечі, ніби стомлене разом зі мною. Повітря — мрячне, клейке, ні зима, ні весна. Сусідка у ліфті звично кивнула, не вдивившись у обличчя, одразу ж занурившись у екран телефону. На зупинці пахло сирістю і теплим асфалтом. Хтось поруч їв бублик, жуючи голосно, порушуючи тишу одним лише хрустінням. Я слухала музику, але чула лише дзижчання — ніби десь у кімнаті не вимкнули старий телевізор.
Вийшла на дві зупинки раніше. Просто встала — і пішла. Через парк, де суха трава і сірі лавки нагадували забуті декорації. Під ногами тріщали гілки, легкий вітер гнав по доріжці паперці та листя. Ішла, ніби шукала когось поглядом. Наче знала, що ось-ось хтось вийде з-за дерев. Ніхто не вийшов. Лише жінка з таксою, яка кивнула у відповідь, і підліток у навушниках, що не бачив світу навколо.
У кав’ярні на розі було затишно. Пахло корицею, топленим молоком і свіжою кавою. Дзвоник над дверима тонко дзенькнув і замовк. Повітря обійняло мене — м’яко, як плед. Замовила лате. Сіла біля вікна, де старий обігрівач тихо гудів, наче щось колискове. За склом вулиця простягалася рівна, мокра, немов сон. Відкрила блокнот. Почала малювати — лінії, кружечки, стрілочки. Схоже на карту метро. Але нікуди не вело. Лише рука, яка рухалася без мети, без маршруту.
І раптом зрозуміла — не пам’ятаю, навіщо взагалі їхала. Думки розплилися, як чорнило від дощу. І в цьому не було тривоги — лише полегшення.
За сусіднім столиком сидів хлопчик. Самотній. Років шість. У зеленій куртці. Їв круасан, розсипаючи крихти. Дивився у вікно. Щось колонуло в грудях. *«Раптом заблукав?»* — блимнуло. Серце стиснулося. Але до хлопчика тут же підійшла жінка — втомлена, з рюкзаком. Сіла поруч. Він сяяВін помахав мені рукою — і раптом здалося, що цей маленький жест став першим кроком до чогось нового, чогось свого.
