Ось уже дев’ять місяців, як від Ігоря не було жодної звістки. Спочатку Олена Петрівна рахувала дні, відмічаючи їх у старенькому календарі на кухні. Потім перейшла на тижні. А далі взагалі припинила, бо кожен новий день без листа болів, як різкий вітер у січні. Вона все ще перевіряла поштову складку — зранку, коли світанок торкався вікон, і ввечері, коли тіні скупчувалися у маленькій квартирі на околиці провінційного містечка. Поштарка, Марія, вже не піднімала очей, проходячи повз, ніби її мовчання могло пом’якшити ту порожнечу. Але скринька залишалася німою. Знову і знову.
Ігор поїхав до Польщі чотири роки тому. За контрактом. Обіцяв, що ненадовго. Що заробить, влаштується, допоможе. Повернеться. Виїжджав з легким чемоданом, усмішкою та очима, повними натхнення. Перші місяці писав часто — короткі повідомлення, дзвінки увечері. Потім рідше. А далі — тиша. Ніби хтось за кордоном стирав його минуле, викреслюючи з пам’яті дім, вулицю, матір.
Олена Петрівна чіплялася за виправдання, як за рятувальний круг. Він зайнятий. Вчить мову. Будує нове життя. Вона повторювала це, стоячи біля плити, щоб не завити від болю, щоб заглушити страх, що син зник назавжди. У пам’яті виринали його дитячі кроки по коридору, його сміх, коли він, увесь у бруді, вбігав з вулиці й кричав: «Мамо, дивись, що я знайшов!» Тепер її оточувала тиша — важка, як сніг, що засипав їхнє маленьке містечко.
Виправдання вичерпалися. Залишилася лише прірва. Холодна, непроглядна, вона росла між ними з кожним днем, як крижана стіна, що відділяла минуле від теперішнього.
У їхньому містечку таких матерів було чимало. Жінки, чиї діти поїхали, залишивши за собою порожні скриньки й нерозмовлені слова. Вони впізнавали одна одну по погляду — живому, але затягнутому тугою. Сусідка Тетяна шепотіла: «Добре, що живий. Бери те, що дають, Лено». Олена Петрівна кивала, але всередині розливалося почуття провини. Їй було замало знати, що він живий. Їй хотілося чути його голос, його «Мамо, як справи?» — не заради грошей чи подарунків, а заради того, щоб серце знову билося рівно.
Жила вона скромно. Городик за будинком, кіт на ім’я Барсик, старий телевізор, де крутили нескінченні серіали. У п’ятницю — прибирання, у суботу — базар, де торгівлі віталися, як із старою знайомою, а продавчиня овочів завжди питала: «Знову без торби, Олено Петрівно?» В’язала. Спочатку рукавички для Ігоря, згадуючи його великі долоні. Потім — просто так, складаючи їх у комод, ніби хтось ще міг прийти й забрати їхнє тепло. Шила подушки для котячого притулку. Лише б руки не тремтіли від порожнечі. Лише б день не перетворювався на безодню.
Одного холодного листопадового дня почувся дзвінок у двері. Олена Петрівна подумала, що це сусідка — позичити борошна чи сірників. Або кур’єр помилився адресою. Відчинила — і завмерла, ніби світ зупинився. На порозі стояв хлопчик років одинадцяти, у потертій куртці і з маленьким рюкзаком. Очі — сірі, уважні, з легенькою іскоркою, ніби він уже знав, що життя може підкинути будь-що.
— Ви Олена Петрівна? — тихо запитав він, голос тремтів, чи то від холоду, чи то від хвилювання.
— Так… — видихнула вона, відчуваючи, як серце стиснулося від дивного передчуття.
— Я Ярик. Мама сказала, що можу пожити у вас. Казала, що у бабусі завжди безпечно.
Світ хильнувся, ніби старий міст на вітрі. Олена Петрівна не одразу зрозуміла, що відбувається. Лише помітила, як у хлопця почервоніли щоки від морозу і як він нервово теребить край рукава. А потім — його очі. Ті самі, що й у Ігоря в дитинстві. Такий самий прямий погляд, така сама тиха рішучість.
— Голодний? — запитала вона, хапаючись за слова, щоб не втратити рівновагу.
— Можна чаю? З медом, якщо є, — відповів він, ледь посміхнувшись.
Він увійшов, поставив рюкзак біля порога й сів за стіл. Спокійно, ніби бував тут тисячу разів. Зняв черевики, акуратно склав шарф, розгладив рукавички. Олена Петрівна помітила, як потертий його светр, як ледь тримається вузол на шнурках кросівок.
Завібрував телефон. Ігор. Вперше за рік.
— Мам, вибач, що так вийшло. У нас тут… усе заплуталося. Я передзвоню, добре?
Він відключився, не давши їй відповісти. Вона стояла, дивлячись на Ярика, який уже гладив Барсика, обережно, ніби боявся злякати.
— Можна його погодувати? — запитав хлопчик, дивлячись на кота. — Я вмію. У нас вдома був кіт.
— Його звуть Барсик, — відповіла вона, досі не вірячи, що це не сон.
— Тоді можна йому почитати? Я завжди читаю наніч. Мама казала, що тоді сни бувають добрими.
Спочатку він був як тінь. Їв акуратно, сам прибирав за собою, спав, вчепившисьВін залишив по собі теплий слід, а в її серці — віру, що ніхто не губиться навіки.
