**Танець для двох: історія, що почалася з гіпертонічного кризу**
Сьогодні я приїхала до невеличкого санаторію в Карпатах — нарешті відпочити. Без роботи, без дзвінків, без клопоту. Та доля мала інші плани: у коридорі на мене налетіла жінка у білому халаті, перелякана й безпорадна.
— Допоможіть, будь ласка! Чоловікові в сусідньому номері погано! Покличте лікаря!
— Я лікар,— відповіла жінка й послідувала за нею.
У кімнаті на ліжку лежав блідий чоловік. Я швидко зорієнтувалася: перевірила тиск, зрозуміла, що це гіпертонічний напад, дала ліки.
— Усе гаразд,— сказала я, коли в номер увірвалися лікар і медсестра.— Тиск піднявся, але нічого страшного.
— Ви… тут працюєте? — здивовано промовив чоловік, починаючи приходити до тями.
— Ні. Намагаюся відпочити,— усміхнулася я.
Так я познайомилася зі Степаном Івановичем — сусідом по корпусу, струнким, з сивиною у скронях, з розумним поглядом і сумною посмішкою.
**Нескладна романтика і вечір у альтанці**
Пізніше побачила, як за вечерею біля Степана сиділа пишна білявка у тісній сукні, з нудьгуючим виразом обличчя. За сусіднім столом одна із жінок пошепки додала:
— Мабуть, на його гроші очікувала, але здоров’я вже не те. А ще чутки, що вона із завгоспом санаторію крутить роман. От йому й тиск підскочив.
Я слухала краєм вуха. Я, як ніхто, знала ціну таким історіям. Мій чоловік колись пішов до молодшої. Залишив мене після двадцяти років шлюбу заради «другого дихання» — і ніколи не озирнувся.
Зрада не зробила мене злою, але навчила обережності. Робота, діти, терпіння і холодний розум допомогли вижити. Тепер вони подарували мені путівку — щоб я, нарешті, пожила для себе.
Моїм місцем стала альтанка у далекому куточку парку. Там було тихо, прохолодно, листя шепотіло над головою. Я сиділа з книгою, коли туди зайшов Степан.
— Можна приєднатися? У вас тут справжній рай.
— Звісно. Але ваша супутниця, мабуть, уже шукає вас.
— Нехай шукає,— махнув він рукою.— Нехай енергію витрачає не на мене.
**Танці, що змінили усе**
Розмова затягнулася. Степан виявився цікавим, глибоким чоловіком — з добрим гумором і мудрим поглядом. Ми говорили аж до обіду, а ввечері пішли гуляти вздовж озера.
— А як ви ставитеся до танців, Оксано Степанівно? — раптом запитав він.
— Колись дуже любила…
— Тоді ходімо! Поряд із моїми ровесницями з їдальні ми з вами здаватимемося зовсім молодими.
Я сміялася. Сміялася й танцювала. І дивувалася, як легко стало на душі.
Після цього ми бачилися щодня. Іноді до нас приєднувалася та сама білявка — Олена. Але їй було нудно. Наші теми їй були незрозумілі, жарти — «занадто розумні».
**Ревнощі як сигнал до кінця**
Одного разу я почула скандал у сусідньому номері. Жіночий голос викрикував:
— Ти все— Ти все время з цією старою лікаркою! Мені тут більше робити немає!