14травня2026р.,субота
Сьогодні згадую розмову, що колись відбулася між мною та Тетяною, нашою однокласницею. Я, Олена, піднялася о першій ранішній зорі, ще до того, як сонце піднялося над полем, і вже підходила до наших корів, підливала телят, роздавали раціон сіна. Після цих справ спішила до школи, а потім до звичної роботи на фермі. Тетяна, бачачи мене в золотих прикрасах ланцюжок, кілечко, навіть золотий браслет, не могла стримати захоплення:
«Олено, ти наче королева села! Якщо ти так виглядаєш і живеш, то навіть містяни, які втомились від бетонних вулиць, поїдуть до нас, щоб спробувати таке життя».
Я відповіла їй спокійно, розповідаючи, що кожен ранок для мене це тяжка праця, а не лише блиск. Я пояснила, що в селі не так вже й легко, і що ніколи не уявляла, яким би був простір без корів, без полів, без сіна.
Тетяна сміялася, кажучи, що я з дитинства знала лише корів і свиней, а я, у відповідь, лише підняла брову і відповіла, що в села я стала «тутешньою тіткою» швидше, ніж вона могла уявити. Ми завжди вважали, що після школи я ніколи не повернусь до рідного села, адже мріяла про велике місто, про чоловікабагатія.
Моя мати, Раїса, лише зітхала і мовчки йшла збирати молоко з пасовища, коли я наносила на обличчя тонни макіяжу, готуючись до сільської дискотеки. Підруги Оленки лише позаздрено поглядали на мене королеву, яка ніколи не займалася домашньою роботою, не мила посуд і не заходила в сарай. Я навіть не знала, як правильно підходити до корови.
Закінчивши школу з посередніми оцінками, я вирішила стати вихователем, бо ця професія здавалася чистою й шанованою. Раїса з чоловіком продали кілька бичків, щоб оплатити мій рік навчання. Після коледжу я повернулася додому, часто зайшла в дзеркало, підбиралася і спостерігала за вікном, ніби чекаючи когось, хто ніколи не приходив.
У один вихідний до нашого будинку завітали свати: «У вас товар, у нас купець», сказали вони, і я зрозуміла, що вже готова до шлюбу. Після чотирьох років знайомства з Михайлом, хлопцем з нашого села, ми одружилися, а вже на той час я була вагітна. Після університету ми зняли маленьку квартирку у Львові, а батьки лише посилали нам провізію.
Дитина, донечка Люда, народилася красивою, як мати. Десь у три місяці після її появи Володимир, мій чоловік, вигукнув:
Досить! Платити половину зарплати орендодавцю в Києві це марна трата. Переїхаймо назад у село, доки Люда не підросте.
Тож ми зібрали всі речі та повернулися до рідного села, де у батьків Володимира був вільний будинок. Він влаштувався механіком на нашій фермі зарплата була трохи менша, але житло не платилось, а допомога батьків і свекрухи була безцінною. Спочатку я сперечалась, чому треба залишатися в селі, а потім зрозуміла, що це наш новий дім.
Проте вже через кілька років свекруха та раніше мати стали скаржитися, що я весь день сиджу перед дзеркалом, а вони в полі «повзають». Я намагалася пояснити, що робота на городі це мій спосіб розслабитися, і навіть полола моркву без зайвих скарг.
Володимир вирішив розводити бичків, бо це приносило прибуток і кормило корів. Батьки Олени переїхали до районного центру, подарували нам ще одну корову. Спочатку я важко адаптовувалась до раннього підйому, та з часом звикла.
Через чотири роки я отримала посаду завідувачки дитячого садка. Мрії про велике місто залишилися лише в спогадах, бо кожен день я зайнята: від ранкових справ до вечірніх турбот. Свекруха вже переїхала до районного центру, донька навчається у школі, а я залишаюсь у селі, працюючи, виховуючи дітей і доглядаючи за господарством.
Володимир колись запитав:
Олено, чому ти не хочеш переїхати назад у місто?
Я відповіла:
Я вже втомилася від шуму мегаполісу. На селі я відчуваю спокій, і навіть коли я працюю в садку, я радію кожному дню, коли бачу, як росте горох у нашому полі.
Тепер, коли Люда підросла і ходить у школу, я розумію, що наш шлях був нелегким, але саме він навчив мене цінувати прості речі: аромат свіжого хліба, сміх дітей на подвірї, тепло сонця над полем.
Дивлюсь у майбутнє, бо вірю, що навіть якщо колись знову захочу спробувати місто, в нашому селі завжди буде місце, куди я можу повернутись.
Оленка, ти справді полюбила село? запитала Тетяна під час нашої недавньої зустрічі однокласників.
Так, я завжди його любила, просто не розуміла це раніше, відповіла я, усміхаючись.
Кожна подія, кожне рішення формували мене, і я впевнена, що наші діти, наші внуки зрозуміють, чому ми залишились саме тут, на нашій землі, серед полів і корів.
З любовю,
Олена.
