Від неділі до неділі я просто існував. Шість днів порожнечі, а потім один день життя. І навіть цей день був розписаний дзвінками і графіком, який два роки тому затвердила моя колишня дружина Оксана. З десятої до шостої. Жодних спізнень. Жодного фастфуду. Жодних подарунків просто так. Бо я, Олексій, лише функція. Недільний тато.
Донька Соломія чекала мене вже біля підїзду, з суворим, нерухомим обличчям вахтового. В її погляді читалося: Ти запізнився на дві хвилини або Сьогодні у нас за планом кіно.
Ми ходили в кінотеатр, гуляли у парку Шевченка, інколи заходили у кавярню на Личаківській. Говорили про школу, про фільми, про її подруг. Ніколи про Оксану. Ніколи про те, що починалося після шести вечора, коли я відвозив її додому, а Соломія, не озираючись, йшла до ліфту до мами та її нового чоловіка, Богдана.
Богдан був, як казала Оксана, повноцінний тато. Жив з ними, допомагав із уроками, возив на вихідні в село до батьків під Камянець. У Соломії з ним були спільні жарти, купа фото у соцмережах. Я інколи ночами дивився на ці фото й почувався так, ніби краду чуже життя.
Я намагався вмістити в ті вісім годин усю батьківську любов, накопичену за тиждень. Виходило натягнуто, незграбно.
Незграбно питав:
Тобі щось потрібно?
Соломія знизувала плечима:
Все є.
І це все є било сильніше за будь-яку образу. Воно означало: у мене є дім. А ти так, зайвий.
***
Усе зламалося одного вівторка.
Дзвонила Оксана. Її звично впевнений та рівний голос тепер став втомленим, ледь чутним:
Олексій Це стосовно Соломійки. Лікарі підозрюють пухлину. Злоякісну. Потрібна складна операція. Дорога.
Світ звузився до точки в слухавці телефону. Потім Оксана, зібравшись, заговорила про гроші. Мовляв, у них із Богданом є заощадження, але не вистачає. Продають авто. Шукають можливості. Вона не просила. Просто повідомляла. Як співучасника біди.
Я кинув усе. Злетів у лікарню на Миколайчука. Побачив Соломійку маленькою й наляканою в лікарняній піжамі. Серце розірвалось.
Поруч із нею на стільці сидів Богдан. Тримав її за руку, щось тихо розповідав. Соломія дивилася на нього, шукаючи опору.
Я стояв у дверях, чужий. Недільний тато у будній день явно не той гість.
Тату з втомленою усмішкою глянула на мене Соломія.
Це тату було як рятівний круг. Я ступив до неї, і все, на що спромігся, незграбно погладити її по голові:
Все буде добре, сонечко.
Порожні, дежурні слова
Оксана стояла в коридорі, дивилася у вікно. Кинула:
Гроші якщо зможеш.
Я міг.
Моя єдина значуща річ колекційна гітара Трембіта 1976 року. Юнацька мрія, на яку колись збирав копійка до копійки.
Я швидко продав її за півціни. Гроші переказав Оксані анонімно. Не хотів подяк. Не хотів, щоб Соломія думала, що мою любов можна зважити у гривнях. Нехай вважає, що це Богдан усе зробив. Йому належить бути героєм. Мені лише борг.
***
Операцію призначили на четвер. У середу вечором я прийшов у лікарню не міг сидіти вдома.
У палаті була Оксана. Богдан кудись вийшов. Соломійка лежала з заплющеними очима, але не спала.
Мамо, сказала тихо, попроси того лікаря, що вранці приходив анекдотів більше не розповідати. Вони зовсім не смішні.
Добре, доню, відгукнулася Оксана.
І скажи татові Богдану не читати про бізнес-проекти. Сумно
Передам.
Я стояв за шторкою, не наважуючись увійти. Слухав, як Соломія замовкла, а тоді ще тихіше сказала:
А мого тата попроси прийти. Просто посидіти. Мовчки. І щоб він почитав. Як раніше. Гобіта.
Я завмер. Серце застогнало десь у грудях.
Як раніше
***
Це було ще до розлучення. Я щоночі читав їй казки, змінюючи голоси героїв.
Оксана вийшла у коридор, побачила мене й кивнула на двері палати:
Іди. Лише ненадовго, їй треба відпочивати.
Я зайшов, сів біля ліжка. Соломійка відкрила очі.
Привіт, татку.
Привіт, зайченя. Гобіта?
Ага.
Книги з собою не мав. Знайшов текст у телефоні. Почав читати.
Тихо, розмірено, пропускаючи слова, плутаючись. Голоси не змінював. Просто читав. Очі застеляли сльози, слова розмивалися Відчував, як її долонька в моїй руці слабшає.
Мабуть, я читав годину. Може, дві. Поки голос зовсім не став сиплим. Поки не помітив, що вона заснула. Хотів обережно забрати руку, але Соломія уві сні стисла її ще міцніше.
І тоді, дивлячись на її спокійне, знесилене личко, я дозволив собі те, чого ніколи не робив. Я нахилився й прошепотів так тихо, що чула лише стеля:
Пробач мені, доню. За все. Я так тебе люблю Тримайся, сонечко. Тримайся заради мене. Твого недільного тата.
Я не знав, чи чула вона. Сподівався, що ні.
***
Операція тривала довго. Я сидів навпроти Оксани й Богдана в коридорі. Вони були разом.
Я один.
Але це самотність вже не здавалася порожнечею. Вона була наповнена тихим читанням і теплою вагою руки доньки в моїй.
Коли вийшли лікарі й сказали, що все вдало, пухлина доброякісна Оксана розплакалася на плечі в Богдана.
Я підвівся, відійшов до вікна. Стиснув кулаки, полегшення стискало серце.
***
Соломії полегшало. Через тиждень перевели в звичайну палату.
Богдан, як справжній тато, бігав по лікарях, вирішував питання.
Я приходив щовечора. Читав. Мовчав. Іноді ми з нею просто дивилися серіал.
Якось, коли я вже виходив, донька зупинила мене.
Тату.
Я тут.
Я знаю, що це були ти. Гроші Мама не казала, але я чула, як вона з Богданом сварились. Він хотів продати свою частку у фірмі, а мама кричала, що не можна, бо ти вже все дав. І гітару продав
Я мовчав.
Для чого? тихо спитала вона. Ми ж ну, не з тобою
Ви моя родина. Це не обговорюється, перебив я.
Вона довго дивилася на мене. Потім простягнула руку. На долоні стара пошарпана закладка з картону. На ній дитячою рукою написано: Улюбленому таткові від Соломійки.
Вона зробила її років зо сім тому
Я знайшла це у старій книжці, коли приїздила додому на вихідні. Тримай. Щоб не губив сторінки
Я взяв закладку. Вона ще була теплою від її руки.
Тату, повторила вона, і голос її був дорослий, упевнений. Ти не недільний. Ти завжди. Зрозумів?
Я не зміг відповісти. Лише кивнув, стискаючи в кулаці закладку.
А потім швидко вийшов у коридор. Бо чоловіки, навіть недільні, не плачуть при доньках
Вони лиш збожеволіють від щастя і болю, десь заховавшись у куток, втираючи очі картонкою з ключем від минулого, яке раптом стало найтеплішим теперішнім.
***
Наступної неділі я прийшов не о десятій, а о девятій. І пішов не о шостій, а набагато пізніше.
Ми з Соломією мовчки дивилися у вікно на сонний Львів. Без жодного розкладу.
Бо я її тато.
Назавжди.
