Коли Оленці виповнилося шість, її світ розколовся навпіл. Одного звичайного вечора батько зібрав речі й вийшов з хати. Не на роботу. Не в магазин. Назавжди. Тоді вона ще не знала, що таке страшне доросле слово – “розлучення”. Просто з того дня він більше не повернувся. Не обійняв. Не поцілував у маківку перед сном. Не сказав: “Я тут”.
Начебто – звичайна історія. Така, як у багатьох. Але для маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це її провина. Вона їсть. Її треба вдягати. Незабаром до школи – а це витрати. А мама втратила роботу, і бідний тато більше не витримав… стомився тягнути їх обох.
— Мамо, а якщо я їстиму менше, тато повернеться? Я можу їсти тільки в садочку… – з надією прошепотіла дівчинка, дивлячись блакитними очима в обличчя матері.
Жінка пригорнула дитину до грудей і заплакала. Плакала довго, а Оленка – їла все менше і менше. Тільки батько так і не повернувся.
Перше вересня. Оленка йде до школи. Вперше – у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, жакет і два величезні банти, як у ляльок з вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: “Якби тато побачив мене зараз, він би обов’язково повернувся. Хто ж відмовиться від такої гарної донечки?”
Мама тримала її за руку, в іншій – букет для вчительки. Дівчинці було і страшно, і радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: тато прийде. Він мусить прийти. Сьогодні він не може не прийти.
— Оленко, чого ти все озираєшся? Не бійся, я поруч, – тихо сказала мати.
Але дівчинка не боялася. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Шукала поглядом, серцем, диханням. Шукала, бо вірила: він тут. Просто не бачить її. Може, і вона його не помічає. А вона ж у першому ряду – точно мав побачити!
Коли лінійка закінчилася, і першокласників повели в клас, Оленка стискала зуби, щоб не розплакатися. Вона так старанно готувалася – і навмис. Чи ні? А раптом він все ж таки побачив? Просто не підійшов?
— Тато чекає нас вдома? – спитала вона в матері по дорозі.
— Не знаю, доню… – важко відповіла жінка.
Але Оленка бігла додому попереду матері. Вона була впевнена: він там. Відкрила двері… і побачила порожню хату. Тільки тоді розплакалася. По-справжньому.
Мама гладила її по голові, пояснювала, що, можливо, батька не відпустили з роботи. Але сама давно знала: він не прийде. Він не прийшов і тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
— Олежу, я нічого від тебе не хочу. Але Оленка чекає. Вона вірить. Прийди хоч раз. Поговори з нею.
— Прийти? – відмахнувся він. – Це ж треба з подарунком, з квітами… А в мене грошей нема. Не треба дитину обманювати.
— А щоб ти подавився своїми грішми… – прошепотіла мати Оленки, виходячи та гримнувши дверима.
Дівчинка росла. Тиха, слухняна, старанна. Без істерик, без скарг, без зайвих питань. Лише намагалася – до знемоги – бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що прагнула успіху. А тому, що десь у глибині душі сподівалася: “Ось зараз він дізнається, як я добре вчуся, і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною”.
Але він не приходив.
— Мамо, давай запросимо його на мої іменини? Я не хочу подарунків. Нехай просто прийде…
Мати мовчала. А Оленка зачинялася у кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний вечір – свято, яке мало стати гордістю для всієї родини. Сукню пошили, бабуся з дідусем приїхали з села. Але за дві години до початку урочистостей вона сіла на лавку біля будинку, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, яка вона тепер. Хотіла, щоб він хоча б раз сказав: “Пробач мене, доню. Я пишаюся тобою”.
Він вийшов із під’їзду. Сумка через плече, погляд ковзає по перехожих. Повз. Навіть не впізнав.
— Тату! – вигукнула вона. – Це ж я! Оленка!
Він обернувся. Секунда паузи.
— Виросла, – холодно кинув він.
— Я школу закінчила. З медаллю. До Києву збираюся…
— В мене грошей нема. Не сподівайся.
— Я не за грішми… Я хотіла запросити тебе на випускний…
— І що мені там робити?
Вона більше не слухала. Бігла геть. Сльози душили. Саме тоді, стоячи сама на перехресті, Оленка зрозуміла: її дитинство скінчилося.
Вона закінчила університет. Повернулася в рідне місто – мати важко захворіла. Влаштувалася за фахом, зустріла Євгена. Чесного, доброго. Вийшла заміж. Народила доньку. Потім другу. Слово “тато” вона викреслила із серця. Більше ніколи не згадувала.
Сьогодні їй – тридцять. Кругла дата. Субота. У хаті весело. Мати грає з онучками, Євген поїхав зустрічати своїх батьків. Оленка на кухні чарівничає над страваРоздався дзвінок, але вона вже знала – пізно, як і тоді, коли вона сама була маленькою й чекала.
