Коли Соломії було лише шість, її світ розділився навпіл. В один зі звичайних вечорів батько зібрав речі та вийшов з квартири. Не на роботу. Не в магазин. А назавжди. Тоді вона ще не розуміла, що означає страшне доросле слово «розлучення». Просто з того моменту він більше не повертався. Не обійняв. Не поцілував у потилицю перед сном. Не сказав: «Я поруч».
Начебто — історія, як у багатьох. Звичайна. Сучасна. Але для однієї маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це її провина. Вона їсть. Її треба одягати. Незабаром до школи — а це витрати. А мама втратила роботу, і бідний тато більше не витримав… стомився тягнути їх обох.
— Мамо, а якщо я їстиму менше, тато повернеться? Я можу їсти лише в садочку… — із надією прошепотіла дівчинка, дивлячись блакитними очима в обличчя матері.
Жінка притиснула дитину до грудей і заплакала. Плакала довго, а Соломія — їла все менше і менше. Та батько так і не повернувся.
Перше вересня. Соломія йде до школи. Вперше — у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, піджачок і два величезні банти, як у ляльок з вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: «Якби тато побачив мене зараз, він би обов’язково повернувся. Адже хто ж відмовиться від такої гарненької донечки?»
Мама тримала її за руку, в іншій — букет для вчительки. Дівчинці було і страшно, і радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: тато прийде. Він просто мусить прийти. Сьогодні він не може не прийти.
— Соломіє, чого ти все озираєшся? Не бійся, я поруч, — тихо сказала мама.
Але дівчинка не боялась. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Шукала поглядом, серцем, подихом. Шукала, бо вірила: він тут. Просто вона його не бачить. Може, і він її не бачить. А вона ж у першому ряду — він точно мав помітити!
Коли лінійка скінчилася, і першокласників повели в клас, Соломія з усіх сил стримувалася, щоб не розплакатися. Вона так старалася — і даремно. Чи ні? А раптом він усе-таки бачив? Просто не підійшов?
— Тато чекає нас вдома? — запитала вона в матері по дорозі.
— Не знаю, доню… — із важкістю в голосі відповіла жінка.
Але Соломія бігла додому попереду матері. Вона була впевнена: він там. Відчинила двері… і побачила пусту квартиру. Лише тоді заплакала. По-справжньому.
Мама гладила її по волоссю, пояснювала, що, можливо, батька не відпустили з роботи. Але сама вже давно знала: він не прийде. Він не прийшов і тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
— Олександре, я нічого від тебе не прошу. Але Соломія чекає. Вона вірить. Прийди хоч раз. Поговори з нею.
— Прийти? — відмахнувся він. — Це ж треба з подарунком, з квітами… А в мене грошей нема. Не треба дитині брехати.
— Щоб ти подавився цими грошима… — прошепотіла мати Соломії, виходячи і хлопнувши дверима.
Дівчинка росла. Тиха, слухняна, старанна. Без істерик, без скарг, без зайвих питань. Лише старалася — до виснаження старалася — бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що прагнула успіху. А тому, що десь в глибині душі сподівалася: «Ось зараз він дізнається, як я добре вчусь, і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною».
Але він не приходив.
— Мамо, давай запросимо його на мій день народження? Я не хочу подарунків. Нехай просто прийде…
Мати не відповідала. А Соломія зачинялася в кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний вечір — свято, яке мало стати гордістю для всієї родини. Сукню пошили, бабуся з дідусем приїхали з села. Але за дві години до початку вона сіла на лавочку біля будинку, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, якою вона тепер стала. Хотіла, щоб він хоч раз сказав: «Вибач мене, донечко. Я пишаюся тобою».
Він вийшов із під’їзду. Сумка на плечі, погляд ковзає по перехожих. Повз. Навіть не впізнав.
— Тату! — вигукнула вона. — Це я! Соломія!
Він обернувся. Секунда паузи.
— Виросла, — холодно кинув він.
— Я школу закінчила. Із медаллю. До Києва збираюсь вступати…
— У мене грошей нема. Не сподівайся.
— Я не за грошима… Я хотіла запросити тебе на випускний…
— І що мені там робити?
Вона більше не слухала. Бігла геть. Сльози душили. Саме тоді, стоячи сама на перехресті, Соломія зрозуміла: її дитинство скінчилося.
Вона закінчила університет. Повернулася в рідне місто — мати тяжко захворіла. Влаштувалася за спеціальністю, зустріла Ярослава. Чесного, доброго. Вийшла заміж. Народила дочку. Потім другу. Слово «тато» вона викреслила із серця. Більше ніколи не згадувала.
Сьогодні їй — тридцять. Кругла дата. Субота. В квартирі весело. Мама грає зОтець стояв на сходах, слухаючи сміх із-за дверей, і вперше відчув, що сам собі замкнув ті двері, які більше ніколи не відчиняться.
