Батько не кинув нас. Усе було не так, як розповідала мама…
Я двадцять довгих років несла в серці образу. Весь цей час мама повторювала одне й те саме: батько нас покинув, пішов у невідомість, викреслив із життя. Востаннє я бачила його, коли мені було сім. Залишилося лише кілька старих фотокарток та невиразні уривки спогадів, що викликали лише біль і розгубленість. Я намагалася витіснити його образ. Усе, що я знала, йшло від мами.
Вона розповідала, що батько пив, гуляв і врешті-решт вона вигнала його з дому після чергової сварки. Мовляв, він навіть не намагався повернутися, не дзвонив, не цікавився. Казала, навіть коли він прийшов на моє 1 Вересня — був п’яний, влаштував сцену і зник назавжди. З того часу минуло двадцять років. Я росла злою на нього, переконана: він просто вибрав легке життя без нас.
Коли я збиралася заміж, мій наречений раптом запитав:
— А ти збираєшся запросити батька на весілля?
Я здивувалася:
— Навіть не знаю… Можливо, і хотіла б, але я не знаю, де він. Та й чи варто?
— Ти ж спілкуєшся з його сестрою? Запитай у неї. Гадаю, потім шкодуватимеш, якщо не зробиш цього.
Він мав рацію. Я поїхала до тітки Олі — єдиної, з ким ще підтримувала зв’язок з батькової родини. Бачилися рідко, але завжди теплувато спілкувалися. Мама терпіти її не могла, казала: та все виправдовує свого брата.
Тітка зустріла мене у халаті із здивуванням.
— Ти чого, Солодка? Усе добре?
— Мені треба поговорити. Про тата…
Вона довго мовчала, а потім важко зітхнула.
— Думала, сама зрозумієш з часом. Але, схоже, пора. Твій батько не був таким, як твоя мама розповідала. Так, не ангел. Але й не чудовисько. Він справді любив тебе. Просто… Твоя мама була нестерпно ревнивою. Він допоміг сусідці донести сумки — і за це його вигнали за двері. Вона кричала, заборонила йому навіть підходити до дому. А потім взагалі заявила, що ти — не його донька, хоча сама знала, що бреше. Він ходив під вікнами, стояв під дощем, надсилав подарунки — усе поверталося. Твоя мама знищила його. А тебе позбавила батька.
Я мовчки сиділа, стискаючи руки. Світ у голові розвалився. Виявляється, я двадцять років жила в ілюзії. Моя образа була побудована на брехні. Це мама відрізала мене від батькової любові, не давши жодного шансу.
Коли я розповіла їй, що хочу запросити батька на весілля, вона спалахнула, як сірник:
— Якщо ти це зробиш, можеш забути про мене! Або він, або я!
Я не відповіла. Вперше в житті я обрала себе. Безслівно.
У день весілля усе було як у кіно: метушня, нервова наречена, дощ за вікном. Парасолька десь зникла, водій сигналив, гості вже чекали в ЗАГСі. Я вискочила з під’їзду, заплутуючись у підолі сукні, коли раптом хтось розкрив парасольку над моєю головою.
Передо мною стояв чоловік у чорномПередо мною стояв чоловік у чорному плащі, і в його посмішці я впізнала ті самі теплі очі, що дивилися на мене з дитячих фотокарток.
