**Щоденниковий запис**
Тримаю в руках запрошення на весілля й не вірю власним очам. Золотисті літери на кремовому папері сповіщають про шлюб мого батька, Василя Степановича, з якоюсь Галиною Олександрівною. Дата — вже через тиждень.
— Через тиждень, — буркнула я, перевертаючи листівку. — Навіть попередити нормально не спромігся.
Телефон задзвонив, перериваючи мої думки. На екрані з’явилося ім’я молодшої сестри — Марійка.
— Наталко, ти отримала це… запрошення? — голос сестри звучав збентежено.
— Отримала. Ти щось знала?
— Нічого! Абсолютно нічого! Думала, тато просто з кимось зустрічається. А тут — на тобі, весілля!
Пішла на кухню, поставила чайник. За вікном мрячив дрібний дощик, і на душі було так само сиро й важко.
— Марійко, ти її хоч раз бачила? Цю… Галину?
— Одного разу, випадково. Вони виходили з кав’ярні, а я якраз їхала повз. Молода, років тридцяти п’яти, не більше. Білявка фарбована, вся в золоті й хутрі.
Мимовільно скривилася. Батькові шістдесят вісім. Різниця у віці — майже вдвічі.
— Може, через гроші? — припустила Марійка. — Пам’ятаєш, тато казав, що продав дачу? А ще в нього двокімнатна у центрі.
— Не знаю, — зітхнула я. — Треба їхати до нього, поговорити.
— Поїдемо разом. Я завтра з роботи раніше піду.
Наступного дня ми зустрілися біля батькового будинку. Василь Степанович нещодавно переїхав сюди після продажу старої трикімнатної, де ми виросли. Тоді пояснив це бажанням жити ближче до центру, але тепер я підозрювала інші причини.
— Доньки мої! — батько зустрів нас із розпростертими обіймами. — Як добре, що прийшли! Познайомлю вас із Галинкою.
Виглядав помолоділим і дуже задоволеним. Нова стрижка, модна сорочка, навіть хода стала пружнішою.
— Тату, нам треба поговорити, — серйозно сказала я.
— Звісно, звісно! Галя якраз готує вечерю. Вона чудово готує, побачите.
З кухні долинув дзвік посуду й жіночий голос, що наспівував якусь пісню. Батько провів нас у вітальню, посадив на диван.
— Дорогі мої, я так щасливий, що ви познайомитеся з Галею. Вона дивовижна жінка — добра, турботлива. Не думав, що у мої роки ще зможу закохатися.
Ми з Марійкою переглянулися. Слово “закохатися” з вуст шістдесятивосьмирічного батька звучало якось ненатурально.
— Тату, — почала Марійка, — а давно ви знайомі?
— Три місяці. Познайомились у поліклініці, в черзі до кардіолога. У Галі мама в лікарні лежала, і вона дуже хвилювалася. Я її втішав, провів додому…
— Три місяці — і вже весілля? — не втрималася я. — Не зашвидко?
— У нашому віці не варто тягнути, — батько трохи нахмурився. — Ми вже не діти, знаємо, чого хочемо.
У цю мить у вітальню увійшла жінка, і я миттю зрозуміла, що Марійка мала рацію. Галя виглядала максимум на тридцять п’ять, якщо не молодше. Висока, струнка, з густим волоссям медового відтінку та яскравим макіяжем. На ній — облягаюча сукня й безліч прикрас.
— Дівчатка, знайомтеся! — батько підвівся. — Це моя Галю. А це мої доньки — Наталка й Марійка.
— Дуже приємно, — Галя простягнула руку з довгими пофарбованими нігтями. — Василь так багато про вас розповідав!
Голос у неї був мелодійний, але мені чомусь одразу не сподобався цей солодкуватий тон.
— Вечеря готова, — оголосила вона. — Проходьте до столу.
На кухні був накритий святковий стіл. Дорогий сервіз, якого я не пам’ятала в батьковому домі, свічки, квіти. Все виглядало гарно, але якось ненатурально.
— Галю, розкажи дівчаткам про себе, — попросив батько, наливаючи вино.
— Та що там розказувати, — засміялася вона. — Звичайна жінка. Працюю у салоні краси, майстринею з манікюру. Живу сама, дітей нема. Була заміжня, але чоловік виявився… непростою людиною.
— У чому непростою? — уточнила Марійка.
— Пив, піднімав руку. Довелося розлучитися. Потім боялася зв’язувати життя з чоловіками. Аж поки не зустріла вашого тата…
Вона подивилася на Василя Степановича з такою захопленістю, що я мимоволі зігнулася.
— А батьки у вас є? — продовжувала Марійка.
— Мама є. Тата давно нема. Мама хворіє, я за нею доглядаю. Василь мені дуже допомагає, навіть гроші на ліки дає. Такий добрий чоловік!
Батько сяяв від гордощів.
— Тату, — не витримала я, — можна тебе на хвилинку?
Вийшли у коридор. Галя залишилася на кухні прибирати.
— Що хочеш сказати? — батько одразу став настороженим.
— Ти розумієш, що вона молода? Їй стільки ж, скільки мені.
— І що? Я її що, змушую? Вона сама погодилася стати моєю дружиною.
— А ти не думав, навіщо? — встряла Марійка. — Тату, ну пЧерез рік після смерті батька ми з Марійкою випадково побачили Галю в новому ресторані – вона сміялася під руку з сивим чоловіком, який міг би бути її батьком, а на її руках блищали ті самі золоті каблучки, які вона колись показувала нам у відчимому домі.
