Дідусь Павло, або Життя триває…
Юрко сидів за кухонним столом, німо дивлячись у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було, як і відповідей на його запитання. Відітхнув і з огидою глянув на недо́питий чай у склянці — розведений до останньої можливості. Заварки більше не було, як і грошей, щоб купити її. Юрко підвівся, виплеснув чай у раковину, сполоснув склянку, налив із чайника теплу воду і ковтнув.
Як він опинився тут? Адже було все: робота, квартира, дружина, донька… І нічого не лишилося.
***
Юркові було п’ятнадцять, коли мати привела в дім чоловіка. Вона щільно притискалася до нього, тримаючи його під руку.
— Це дідусь Павло. Він житиме з нами. Ми розписалися, — знітила вона, перебираючи іншою рукою комір шовкового квітчастого плаття.
Дідусь Павло виглядав набагато старшим за матір, був нижчим за неї зростом і дуже худим. Він спокійно розглядав насупленого підлітка.
Юрко вже не дитина — здогадувався, що в матері хтось є. Вона часто вечорами йшла кудись, брехала, що до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, легкою провиною на губах і стертою помадою. Юрку навіть подобалося залишатися самому.
Усі казали, що мати в нього гарна й молода. Приємно було це чути, хоча сам Юрко так не вважав. Мати є мати, не гірша за інших. Але ж молода? Усі, хто старше тридцяти, здавалися йому старими.
Батька він не знав. Мати не любила про нього говорити. І ось тепер вона привела в дім дідуся Павла. Невже їм удвох було погано? Юрко розвернувся й пішов у свою кімнату.
— Юрку! — гуком покликала його мати.
Він грюкнув дверима.
— Сину, він хороший, надійний, з ним нам буде легше. Ти не ревнуй, для мене ти залишишся найважливішим у житті, — промовила мати, зайшовши пізніше до нього. — Я зараз пожарю картоплю, і будемо вечеряти. Постарайся поводитися з ним чемно.
Мати кружляла навколо дідуся Павла, її щоки палали, погляд був запорошений. Юрко шалено ревнував. Відчуваючи провину, мати давала більше грошей на кишенькові витрати. Відкуповувалася.
— Ти на матір не сердься. Вона в тебе хороша. Ти вже великий. Пройде кілька років, у тебе буде своя сім’я, думаєш, їй легко буде самій? Ото ж бо й воно. Я її не скривджу, — намагався поговорити з Юрком дідусь Павло.
Юрко мовчав, насупившись, хоча розумів, що той правий. Треба віддати дідусеві Павлові належне — він ніколи не допитувався про шкільні справи, не питав, ким Юрко хоче стати.
Закінчивши школу, Юрко оголосив матері, що вступати нікуди не буде, піде в армію, почуваючись зайвим тепер.
— І правильно. Армія — це хороша школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш потім, на заочному. Освіта потрібна. Послужиш — там і визначишся із професією, — рішуче сказав дідусь Павло, перебиваючи матір, яка вже збиралася голосити.
Через рік дозрілий Юрко повернувся додому. Мати без кінця обнімала його, накрила святковий стіл, як і треба. Юрко вперше дозволив і дідусеві Павлові обняти себе. Випив із ним на рівних, з непривички швидко сп’янів.
— Що робити думаєш? — запитав дідусь Павло. — До інституту пізно, заняття вже почалися. Що вмієш?
— Дай йому відпочити, — вступилася мати, погладивши сина по плечу.
Юрко розповів, що в армії отримав права, може керувати майже будь-яким транспортом, ремонтувати теж уміє.
— Оце й добре. У мого друга авто майстерня, поговорю з ним, щоб узяв тебе. Зарплата пристойна, але працювати доведеться, — сказав дідусь Павло.
— Піду, — сказав Юрко.
Через місяць він отримав першу зарплату й оголосив, що хоче зняти квартиру й жити окремо.
— Не пущу! — скрикнула мати. — А хто тобі готуватиме? Компанію водитимеш, жінок…
— Не кричи, Людо. Сама молодою не була? — зупинив її дідусь Павло. — Він правий. Не до нас же дівчат приводити. Тільки знімати не треба. — Він вийшов у передпокій. Повернувшись, подав Юркові ключі. — Живи в моїй квартирі. Маленька, правда, і на околиці міста. Тобі одному вистачить. Після розлучення з дружиною й розміну квартири дісталась. Там, правда, мешканці живуть, але я подзвоню — виїдуть.
— З жінками будь обережнішим, не поспішай, вибирай з розумом. Квартиру, якщо що, розміняти при розлученні не вийде. І на пляшку не напирай, — наставляв дідусь Павло.
Вислухавши напуття, Юрко почав самостійне життя. Мати перший час приїжджала, привозила суп і котлети, поки Юрко був на роботі. Як же хлопець без гарячого? А потім у Юрка з’явилася дівчина, і мати перестала їздити. З Наталкою вони прожили разом майже два роки. Юрко вже навчався в політеху на заочному відділенні машинобудівного факультету.
Він не пам’ятавВесна знову заглядала у вікна, і Юрко розумів — нарешті він знайшов те, заради чого варто було пройти через усі тішні випробування…
