Ще чого! Який будинок для літніх людей? Нізащо! Я зі свого дому не піду! батько Ольги Іванівни жбурнув у мене чашкою, ціллячись просто в голову. Я вже навчився вчасно пригинатися, тому кераміка розсипалася об стіну позаду.
Без сумніву, так далі тривати не може. Рано чи пізно він щось утне і хто зна, до чого це призведе. Але навіть коли підписував папери, щоб віддати батька у пансіон для літніх людей, совість мені гризла душу. Хоч усе, що я для нього роблю, вже занадто, зважаючи, як він поводився зі мною все життя.
Коли ми їхали до машини, батько влаштував справжню істерику, проклинав усіх навколо, кричав, виривався. Я стояв біля вікна, слідкуючи за машиною, що віддалялася. Згадав, як колись, ще малим, теж дивився услід мамі не розумів тоді, що на мене чекає далі.
Ольга була єдиною дитиною в нашій родині. Мама знову народжувати не хотіла боялася: тато був деспотичним, із ним жити важко. Сам батько, Іван Тихонович, ще тоді був добряче за сорок, коли я зявився на світ.
Женився він з корисливих міркувань. Коханням чи бажанням продовжити рід там і не пахло. Себе він любив понад усе. Одруження потрібне було для карєри, щоб створити образ ідеального сімянина. З-поміж знайомих швидко знайшов зручний варіант молода студентка технікуму, Марічка, донька звичайних заводських робочих. Для Марининої сімї ріднитися з такою персоною було неабияким досягненням. Ніхто, звісно, не питав, чи хоче сама дівчина бути за цього чоловіка. Весілля зробили пишним для галочки, без батьків нареченої, бо вважали їх нечемними.
Після весілля Марічка вселилася до чоловіка. Щоб вона якнайшвидше стала гідною дружиною чиновника, їй виділили спеціальну наставницю, котра навчала манер, дозволяла бачити й знати лише те, що було дозволено.
Ну, як день минув? запитував Іван, опускаючись у крісло.
Все добре. Я вчилася столового етикету, почала англійську.
І що? Все? А домашні справи хто робив?
Я. З кухаркою склали меню на тиждень, продукти купувала сама, й прибирала теж.
Ну, гаразд. Сьогодні зійде. Дивись, руки мають бути завжди чисті, сама охайна, а не як сільська. Якщо надалі будеш слухняною, найму тобі шофера й покоївку. Але не зараз не заслужила.
Якими б не були намагання Марічки, днів без сварок було мало. Найчастіше батько повертався додому пізно, сердитий. Зірвати злість він міг тільки на ній слугам раптом нічого сказати не міг, ті могли піти і зайве балакати. А Марія мовчала, куди ж їй було тікати?
Вперше батько вдарив матір через місяць після весілля не через щось конкретне, просто щоб знала, хто господар у хаті. Потім побої ставали все частішими. Бив так, що слідів не залишалося, щоб сорому не було, якщо прийдуть гості. Синці Марія прикривала одягом, колегам і знайомим чоловіка посміхалася.
Рік потому знайомі почали натякати Івану, що пора б мати дітей.
Іване, ти ж міцний чоловік, а жінка молода, а чому дітей нема? Може, ти дружину до лікаря зведи? А то дурного часу даремно не треба витрачати, діти мають бути!
Ми не планували. Вона ще в технікумі доучує, сухо відповів батько.
Доучує? Для чого це їй? Жінці головне сімя, діти, чоловік. Хай кидає ту вченість, та по лікарях!
Так почався для Марії новий етап нескінченні обстеження, перевірки. Навіть бити дружину йому довелося тимчасово перестати, щоб лікарі слідів не бачили.
Місяці спливали, та аналізи показували, що проблема не в Марії, а, очевидно, в ньому. Нарешті лікар обережно натякнув: треба і самому пройти обстеження.
Результат виявився нерадісний з батька-генерала вийшов так собі батько в біологічному сенсі. Лікарі дали мало шансів.
Після цього він ще дужче дратувався, зганяючи злість на дружині. Така жінка, як Марія, не могла тікати: куди, до кого? Згодом батько завів собі коханку, це якось відволікло.
Через три роки зявилася Ольга, майже копія батька. Дитина його не цікавила: нею займалася мати з нянькою. Батько міг її тижнями не бачити і навіть не пригадувати про неї.
Ольга росла, батько з кожним роком більше роздратування відчував. Уже й бити не соромився, навіть при гостях міг обізвати, образити, висміяти мою помилки перед чужими.
Іване Тихоновичу, ваша Оля грає на скрипці! Можна почути?
Та вона ще не навчилась інструмент до ладу тримати! Якщо вже так хочете, попросіть але не раджу. Олю! Де ти? Витягай свою скрипку, зіграй гостям!
Я, почервонілий від сорому, йшов по інструмент. Грати в присутності батька було пекельною мукою краще б землю під ногами провалилася, ніж підвести його ще раз.
Цей страх сцени залишився зі мною на все життя, хоча після школи інструмент я більше не торкався. У ті роки я ще не розумів: не в усіх так, як у нас? Чому мені судилося зявитися на світ у родині, де тато ненавидить усе навколо?
Мама теж не стала мені прикладом, якого сина хотів би бачити. Вона не мала сили любити дитину від такого чоловіка. А коли мені було тринадцять, мама загинула офіційно в автокатастрофі. Що сталося насправді, достеменно не відомо. З того часу я ще дужче закрився у собі.
Закінчивши школу, я вступив туди, куди схотів батько це було одне з останніх його рішень щодо мене. На роботі був серед чужих, бо довіряти я вже нікому не міг, із колегами спілкувався поверхнево. Тим часом тато втратив усе: вплив, гроші, дачу. Більшу частину заощаджень витратив на суди і вирішення питань, аби за злочини, що вчинив на високій посаді, не сісти за ґрати. Йому таки вдалося загасити хвилі й спокійно вийти на пенсію, усамітнившись на дачі біля Житомира. Я не навідувався до нього спілкуватися не хотілося, досить було принижень у дитинстві.
Залишившись зовсім сам, батько не витримав сусіди дзвонили мені, казали, що він став дивакуватий. Довелося забрати його до себе. Щойно зявилася нагода зривати злість на мені, навіть здоровя в чоловіка покращилося. Щоденні сварки, крики, розкиданий посуд і поламані речі стали буденністю. Я замкнув його в окремій кімнаті, але хвороба прогресувала: у батька розвивалася деменція.
Довелося прийняти ще складніше рішення оформити його до будинку для літніх людей у Києві. Заплатити довелося чимало 12 000 гривень на місяць, і ще підробіток шукати довелося.
Після того, як відвіз батька, кілька діб ходив, як у маренні. В памяті крутилася картина: так само колись мати намагалася втекти з дому мене тоді батько повернув разом із нею. Незабаром після тієї спроби вона загинула…
І досі, навідуючи його в пансіоні для літніх людей, плачу від жалю, сорому й провини. Мене ніби навчили тільки цих почуттів. Моя родина так і не склалася: я став замкнутим, людей уникав, друзів не нажив.
Тепер я знаю: інколи потрібно мати мужність сказати досить. Відповідальність за чужі вчинки за тебе ніхто не понесе, і продовжувати терпіти зло значить зраджувати себе. Коли родина руйнує треба берегти себе, бо більше цього ніхто не зробить.
