«Тату, віддай квартиру — ти вже своє прожив». Після цих слів донька грюкнула дверима…
Він жив сам. Після того, як дружина покинула його, порожнеча поглинула, немов чорне щільне покривало. Все навколо стало сірим. Нічого не тішило — ні сонячні дні, ні горнятко міцного чаю зранку, ні старі добрі фільми, які колись дивилися разом усією родиною. Робота залишалася єдиним, що ще тримало його у цьому світі. Поки були сили — він ходив туди, бо вдома було нестерпно тихо. Та тиша дзвеніла у вухах і різала серце.
Дні минали один за одним, немов ксерокопії: ранок, автобус, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і донька з’являлися все рідше, майже зникли з його життя. Дзвонили рідко й формально. А потім і зовсім перестали брати слухавку. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих, немов сподівався знайти у натовпі когось рідного. Його лякала не старість — його лякала смерть у самотності.
Він почав відчувати, як згасає всередині. Душа боліла, стискалася у клубок. Він згадував дружину — хотів би попросити пробачення, але так і не наважувався набрати номер. Він досі любив її. Шкодував, що багато не встиг сказати.
І тут одного дня на порозі з’явилася донька. Йому було радісно, як дитині. Приготував її улюблену випічку, заварив чай, дістав старі фотоальбоми — хотів згадати, якими були. Але візит був зовсім не про це.
— Тату, — почала вона холодним тоном, — ти живеш один у чотирикімнатній квартирі. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а гроші віддай мені.
Він не повірив. Думав — пожартує зараз, розсміється. Але в її очах не було жодного натяку на іронію.
— Я… Я не збираюся нічого продавати. Це мій дім… тут ваша дитяча, тут ми жили з мамою…
— Ти вже своє прожив! — виплюнула вона з роздратуванням. — Мені гроші потрібніші! Ти ж все одно один, навіщо тобі стільки місця?
— Коли ти ще завітаєш? — ледь чутно спитав він, не впізнаючи власний голос.
Вона подивилася на нього з байдужістю і, взуваючись, кинула:
— На твої похорони.
Гримнула двері. Він завмер. А тоді просто опустився на підлогу. Біль у грудях била, немов молотом. Лежав так три доби. Без їжі, без сил, без надії. Потім зателефонував синові.
— Михайле, приїдь… Мені зле, — благав він.
Син вислухав. Помовчав. А потім сказав:
— Тату, не ображайся, але тобі й справді не потрібне таке велике житло. Я хочу машину купити, а ти міг би допомогти… Я б приїхав, якби ти вирішив квартиру продати.
Після цих слів запанувала тиша. Та тиша, що дзвенить у вухах і залишає порожнечу в душі. Він поклав слухавку. І зрозумів — у нього більше немає дітей. Є лише чужі люди, в жилах котрих тече його кров.
Наступного дня він зайшов у аптеку. Там випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивувався, привітався.
— Аня? — запитав він, — як вона?
— Переїхала в Італію, — коротко відповів чоловік. — Вийшла заміж за італійця. Знайшла своє щастя.
«Знайшла своє щастя…» Ці слова щеміли. Він не був проти її щастя. Він був проти своєї порожнечі.
Вранці наступного дня він прокинувся з тягарем у грудях. За вікном висіло низьке, похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов декілька кварталів. Знайшов стару лавочку у дворі. Сів. Закрив очі. Серце зробило останній болісний удар.
А його душа, втомлена від болю, байдужості і тиші, нарешті злетіла — туди, де більше не зраджують. Де не просять віддати останнє. Де, можливо, знову хтось скаже: «Тату, я сумувала…»
Але це — вже не тут…
