«Тато, віддай квартиру — ти вже своє віджив». Після цих слів донька зачинила двері…
Він жив сам. Після того як дружина пішла, порожнеча накрила його, неначе чорна щільна ковдра. Все навколо втратило свої барви. Нічого не радувало — ні сонячні дні, ні чашка міцного чаю зранку, ні старі добрі фільми, які колись дивилися всією родиною. Робота залишалася єдиним, що ще тримало його в цьому світі. Поки були сили — він ходив туди, бо вдома було нестерпно тихо. Та тиша дзвеніла у вухах і краяла серце.
Дні змінювалися один за одним. Всі однакові, немов копії: ранок, тролейбус, робота, дім, тіні на стінах, пусті вечори. Син і донька ставали гостями все рідше, майже зникли з його життя. Відзвонювалися сухо, формально. А потім і зовсім перестали брати слухавку. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих, неначе сподівався знайти в натовпі когось рідного. Його не лякала старість — його лякала смерть у самотності.
Він почав відчувати, як погасає зсередини. Душа боліла, стискалася у вузол. Він згадував дружину — хотів би попросити пробачення, але так і не наважувався набрати номер. Він все ще кохав її. Шкодував, що багато чого не встиг сказати.
І от одного дня на порозі з’явилася донька. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблену випічку, заварив чай, витягнув старі фотоальбоми — хотів згадати, як усе було колись. Але візит був зовсім не про це.
— Тату, — почала вона з холодною прямотою, — ти живеш сам у чотирикімнатній квартирі. Це нечесно. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а гроші віддай мені.
Він не повірив. Думав — пожартує зараз, засміється. Але в її очах не було ані краплі іронії.
— Я… Я не збираюся нічого продавати. Це мій дім… тут ваша дитяча, тут ми жили з мамою…
— Ти вже своє віджив! — виплюнула вона з роздратуванням. — Мені гроші потрібніші! Ти ж все одно один, навіщо тобі стільки простору?
— Коли ти знову приїдеш? — ледве чутно запитав він, не впізнаючи свій голос.
Вона подивилася на нього з байдужістю і, взуваючись, кинула:
— На твої похорони.
Грюкнули двері. Він завмер. А потім просто впав на підлогу. Біль у грудях вдарила, неначе молотом. Лежав так три доби. Без їжі, без сил, без надії. Потім подзвонив синові.
— Мішо, приїдь… Мені погано, — просив він.
Син вислухав. Помовчав. А потім сказав:
— Тату, ти не ображайся, але тобі справді не потрібна така велика площа. Я хочу машину купити, а ти міг би допомогти… Я б приїхав, якби ти вирішив продати квартиру.
Потім настала тиша. Така тиша, яка дзвенить у вухах і лишає в душі дірку. Він поклав слухавку. І зрозумів — у нього більше немає дітей. Є лише чужі люди, в чиїх жилах тече його кров.
Наступного дня він зайшов в аптеку. Там випадково зустрів брата колишньої жінки. Той здивувався, привітався.
— Аня? — спитав він, — як вона?
— Поїхала в Італію, — коротко відповів чоловік. — Вийшла заміж за італійця. Знайшла своє щастя.
«Знайшла своє щастя…» Ці слова пекли. Він не був проти її щастя. Він був проти своєї пустоти.
Вранці наступного дня він прокинувся з важкістю в грудях. За вікном висіло низьке, похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов пару кварталів. Знайшов стару лавочку біля двору. Сів. Заплющив очі. Серце зробило останній болісний удар.
А його душа, втомлена від болю, байдужості та тиші, нарешті знялася вгору — туди, де більше не зраджують. Де не просять віддати останнє. Де, можливо, знову хтось скаже: «Тату, я скучила…»
Але це — вже не тут.
